Вікторія Абу-Кадум, яка народилась у Чернівцях і виросла у Кутах Косівського району Івано-Франківської області, з 2002 року живе в Йорданії, куди поїхала, вийшовши заміж за тамтешнього студента Буковинського медуніверситету.
Тепер вона відома поетеса, авторка першої україномовної книги (збірка віршів), виданої в Йорданії. «До книги ввійшли вірші на тему громадянської лірики, поезія про війну, ностальгічні вірші про тугу за рідним краєм та переживання емігрантки, а також ліричні вірші. Присвятила свою першу збірочку я тим, для кого живу на два світи – своїй Мамі Галина Литвиненко і діткам», – цитували тоді, у листопаді 2017 р., авторку на svitua.com.ua. За словами Вікторії, книга побачила світ за сприяння та допомоги Міністерства закордонних справ України, Посольства України в Йорданії, Надзвичайного і Повноважного Посла України в Йорданії Сергія Олексійовича Паська та Українського Культурного центру «Українська Хата в Йорданії». Видання книги було приурочене 25-й річниці встановлення дипломатичних відносин між Україною та Йорданією та першій річниці з дня заснування Українського Культурного центру «Українська Хата в Йорданії».
Багато своїх віршів Вікторія розміщує на своїй сторінці у Facebook. Хоча. як зізналась в інтерв’ю fakty.cv.ua, свої найбільш улюблені вірші вона, бува, й не «світить» там, бо вони не такі затребувані, як інші.
Перший свій вірш Вікторія Абу Кадум (дівоче прізвище – Бричкова) написала в 13 років, і був присвячений Україні. Зазначає, що іноді навіть шкільні твори писала у віршах. Проте початок бурхливої поетичної діяльності була «спровокована» Революцією Гідності та кровопролиттям на Сході України. Багато своїх віршів Вікторія присвячує світлій пам’яті загиблих на Майдані та у так званому АТО. Окреме місце в її творчості займає і ностальгійна тематика. Зізнається, що дуже важко проводжає лелек, які у лютому відлітають з Йорданії в Україну (не випадково на обкладинці своєї книги її фото – серед лелек у польоті, бо її серце ніби відлітає теж з ними в Україну), а потім чекає їх восени з привітом з рідних місць.
На інтернет-запитання від fakty.cv.ua Вікторія, готуючись до чергової поїздки до рідної України, скинула посилання на інше своє інтерв’ю, зауваживши, що там є більшість відповідей (цей матеріал до вашої уваги нижче). До слова, запросили її до Києва на Міжнародний форум, присвячений голодомору – як представницю Українського Культурного центру «Українська Хата в Йорданії». До форуму Вікторія встигла заїхати і до чернівецьких родичів, де й відео-інтерв’ю інформагентству «Чернівці-Інфо»:
***
***
20.11.2018 р. Вікторія була гостею програми «Доброго ранку, Буковино» на UA:Буковина:
***
Інші цікаві відеоматеріали:
***
***
***
«Україна – моя Ненька, там добре, а Йорданія – Батьківщина моїх дітей, тому я повинна і її полюбити всім серцем»
Вікторія Абу Кадум (в дівоцтві – Бричкова) народилася у 1982 році в місті Чернівці, в сім’ї студентів-медиків, які з часом переїхали в Івано-Франківську область, селище Кути. За час навчання дівчина змінила декілька шкіл, атестат про середню освіту отримала у Чернівецькому міському ліцеї медичного профілю №3, який закінчила у 1999 році. Того ж року вступила до Чернівецького національного університету на хімічний факультет, обравши спеціальність хімік-еколог.
У 2002 році довелося змінити місце проживання. Адже після закінчення навчання чоловіка, який, будучи іноземцем, здобував освіту в Буковинській державній медичній академії, молода сім’я виїхала до Йорданії. Нині подружжя проживає в столиці Йорданії – місті Амман. Відтак, опинившись в далекій і такій незнайомій Йорданії, саме поезія та любов до України допомогли поетесі Вікторії Бричковій – Абу Кадум адаптуватися у чужій країні.
Про нову родину, менталітет та культуру йорданців
Вікторія пригадує: «В аеропорт нашу маленьку сім’ю приїхала зустрічати велика родина мого чоловіка – батьки, брати, сестри, бабусі, дідусі, племінники, дядьки, тітки. Це була процесія з приблизно 20 автомобілів, які всю дорогу додому їхали і сигналили на радощах. Мене надзвичайно порадувало, що я потрапила у таку велику і дружну сім’ю. Вони знали, що я стану її часткою, тому хотілося оправдати їх сподівання. Довгий час по приїзду була домогосподаркою, вивчала мову цієї країни, пристосовувалася до її традицій та способу життя, народжувала і виховувала своїх діток. Після створення Українського культурного центру «Українська Хата в Йорданії» викладаю там гурток образотворчого мистецва для наймолодших – дітлахів віком від 2 до 7 років».
За словами Вікторії, хоча офіційною релігією в країні є Іслам, проте Йорданія вважається найдемократичнішою країною на Близькому Сході. Йорданці – народ зі своїми яскравими традиціями, побутом, культурою та звичаями. Тут ви не почуєте традиційної арабської музики, але зустрінете цікавий гібрид арабського співу із західними оркестрами і національними інструментами. Бедуїни бережуть свої національні традиції. Їхнє мистецтво представлене срібними прикрасами, барвистим вбранням і величезним вибором зброї. Дуже барвистий жіночий одяг, навіть повсякденний. Традиційна вишивка – популярне мистецтво в Йорданії. Жіночий одяг часто прикрашають дуже складні візерунки, прийнято використовувати соковиті і яскраві фарби. В цьому вбачається схожість з українською вишиванкою, візерунки подекуди дуже подібні. У культурному сенсі Йорданія дуже постраждала під час періоду перебування під британським мандатом. Ще зовсім недавно більшість жителів Йорданії були неграмотними. В останні роки досягнуто великих успіхів у галузі освіти. Особливе піднесення відбулося під час правління короля Хусейна, батька нинішнього короля Абдалли ІІ. Державні школи є безкоштовними, а приватні – платними. В державних школах і в більшості приватних з четвертого класу дівчатка і хлопчики навчаються окремо. У державних школах скрізь однакова форма, у приватних – форма своя. У школи дітей розвозять автобуси, дівчатка сидять ззаду, хлопчики спереду. В університет вступають на основі загального екзамену – таужігі. Вища освіта платна, але кращий студент в групі вчиться безкоштовно, а другий і третій студент отримують знижку від держави. Талановиті спортсмени, музиканти, діти військових можуть навчатися безкоштовно в державних ВУЗах. Діти працівників університету та інваліди отримують знижку на навчання. В Йорданії діє понад сорок як державних, так і комерційних ВУЗів.
Схожість та відмінності між українцями та йорданцями
«Жителі Йорданії – привітний та гостинний народ, – розповідає Вікторія. – Тут вважається нормальним явищем запросити до себе у гості на обід людину, з якою знайомий декілька годин, тут завжди прийдуть на допомогу розгубленому іноземцю, туристу. Правда, інколи така увага є надмірною. Жаркий клімат Йорданії обумовлює неквапливий темп життя йорданців і деяку їхню забудькуватість. Про ту чи іншу справу арабам потрібно нагадати декілька разів. Погляди в Йорданії дещо консервативні. Це яскраво виражено у відносинах між чоловіками і жінками. У ряді випадків жінкам забороняється сидіти поруч з чоловіками, в йорданських будинках існують спеціальні вітальні для чоловіків і для жінок. Мусульманським жінкам бажано ходити в закритому одязі, волосся, руки і ноги повинні бути прикриті, західні жінки, звичайно, ходити в такому одязі не зобов’язані. Публічне вираження почуттів тут також майже не зустріти, але ні в кого не викличуть подиву закохані і друзі, часто однієї статі, які вітаються поцілунками та прогулюються, тримаючись за руки. В той самий час відношення чоловіків-йорданців до своїх дружин дбайливе і ревне. Так, в чоловічих розмовах заборонено обговорювати жінку, винятком можуть бути лише важливі теми, такі, наприклад, як стан її здоров’я. Національні і релігійні почуття йорданців також не варто зачіпати. Жителям Йорданії притаманна підвищена емоційність, тому навіть незначні суперечки тут обговорюються на підвищених тонах і з активною жестикуляцією. Надзвичайним є відношення арабів до своїх батьків, їх культ є беззаперечним. Це радує, бо сама я є багатодітною мамою, мамою п’ятьох арабів».
«Від Бога не втечеш…» Про розумну, без фанатизма, віру
«Іслам я прийняла перед своїм переїздом на постійне місце проживання в Йорданію, це сталося в 2002 році, – згадує Вікторія. – Одразу скажу, що мене не змушували, не нав’язували (до речі, це рахується великим гріхом – нав’язування Ісламу примусово), це було абсолютно моє рішення – зважене, вивірене, обдумане. Йшов третій рік нашого подружнього життя, я все більше і більше дізнавалася про релігію чоловіка з його вуст, з книг і періодичних видань. Я розуміла, що якщо стану мусульманкою, мені легше буде призвичаїтися до життя в ісламській країні, до її традицій, поглядів і переконань. Я не рахувала себе зрадницею однієї релігії заради іншої, я не була перебіжчицею, від Бога не втечеш… Мені подобалася їхня розумна віра в Бога, без фанатизму, але в той же час сумирна покірність найвищій Силі. Іслам – це скоріше спосіб життя, це закони, які мають вплив на всі аспекти людського буття. Мені подобається, що люди цієї віри не зупиняються на тому, що вони знають про Іслам, а все життя прагнуть пізнати більше, змалку вивчають Коран (священну книгу мусульман) напам’ять, що надзвичайно добре розвиває пам’ять у дітей, досконало вивчають історію Ісламу з книг і лекцій сучасних вчених. Можливо, мої судження трохи суб’єктивні, адже не все так безхмарно на сьогоднішній день, і у кожній релігії є люди, які ганьблять її і несуть негатив, але все ж таки є представники, після спілкування з якими бачиш тільки позитивні сторони цієї релігії».
«Йорданія – наші очі, Україна – наше серце». Про українську громаду в арабській країні
«За словами Надзвичайного і Повноважного Посла України в Йорданії Сергія Олексійовича Паська, – розповідає українка, – в цій країні кількість наших громадян налічує близько п’яти тисяч осіб (враховуючи дітей). Специфічною рисою української громади в Йорданії є те, що вона складається переважно з жінок-громадянок України, одружених з громадянами Йорданії, та дітей від змішаних шлюбів. Хоча в Йорданії я проживаю з 2002 року, проте довгий час жила, не маючи подруг-співвітчизниць. Інтернет не був доступним, не було розвитку соцмереж, тому не було змоги познайомитися з земляками. Однак з часом ситуація покращувалася, і ми почали дізнаватися одна про одну – знайомилися віртуально і організовували зустрічі в реальному житті. Проте ніяких культурних заходів не влаштовувалося. В грудні 2015 року було вирішено змінювати ситуацію. Численний колектив українських емігратів, до складу якого входили педагоги, музиканти, художники, спортсмени, поети, культурні діячі та активісти, виступив з ініціативою створення центру для культурного розвитку української громади. Звідси і взяв свій початок Український культурний центр «Українська Хата в Йорданії». Для налагодження взаємного пізнання та комунікації між нашими країнами у нашому центрі організовано навчальні мовні курси (українська, арабська, англійська мови), для культурного всебічного розвитку українських дітей створено багато гуртків дозвілля і творчості, серед яких – співи, танці, образотворче мистецтво, театральний гурток, рукоділля, навчання гри на гітарі та скрипці, секції боксу та аеробіки, гурток інформатики та кулінарні курси. Спочатку мене було запрошено для художнього оформлення приміщення Хати, а потім я, як поетеса, почала брати активну участь у всіх культурних заходах нашого центру. В результаті активної співпраці з координатором УКЦ «Українська Хата в Йорданії», а за сумісництвом талановитим композитором і співачкою, Ольгою Завидняк народилося декілька пісень для нашого дитячого колективу «ЮА Кідс», який своїми яскравими виступами давно полонив серця йорданської публіки. Практично до кожного свята та визначної дати ми організовуємо тематичні вечори з дитячими виступами, з пісенними та поетичними номерами, хореографічними замальовками, а завершує кожен наш захід солодкий стіл зі смаколиками. Двері нашого центру відкриті для всіх бажаючих пізнати українську культуру та звичаї, а також для всіх тих, кому в чужому краю тужливо. Серед наших культурних заходів – відзначення річниць з Дня народження нашого Кобзаря, Дня вишиванки, новорічні вечірки та зустрічі, присвячені Дню Святого Валентина, це і святкування Масляної, і відзначення дня Матері. Свят забагато не буває. Нас надихають на подальшу роботу та творчість захоплені відгуки наших земляків і щасливі оченята наших дітей.
«Останні роки, на превеликий жаль, тема війни є однією із головних тем у моїй творчості»
«Писати вірші я почала в 13 років, – розповідає Вікторія про своє захоплення. – Завжди вважала, що людина, яка народилася в такому живописному місці, як Прикарпаття, повинна мати поетичну душу. Найпершою моєю поезією був вірш про Україну. А чи може бути інакше? Пам’ятаю як зараз: сиджу за письмовим столом і споглядаю у вікно, а рядки вірша самі просяться назовні. Поезія стала проявом моїх почуттів, роздумів, спостережень. Майже усі шкільні твори писалися віршами — енергія переповнювала. Друкувалася в районних газетах, в альманахах, мої інтерв’ю і вірші звучали в радіопередачі для школярів «Школяда». Після переїзду до Йорданії у мене на тривалий час наступило творче затишшя, а декілька років тому все повернулося «на круги своя», і думки знову матеріалізуються у віршах.
Своєї збірки у мене поки що нема. Я вважаю, що всьому свій час, значить, її час ще не прийшов. Проте я активно пишу, тематика моїх віршів різноманітна – це і туга-плач за Україною, це вірші про маму і для мами, це вірші-розмірковування про суть життя, це спогади про рідний куточок, це поезія про природу української і йорданської земель, це і дитячі вірші, це і воєнна лірика – вірші-пам’ять про полеглих воїнів, підтримка тим, хто чекає своїх солдат з війни. Останні роки, на превеликий жаль, тема війни є однією із головних тем у моїй творчості. Я розумію, що знаходжуся далеко від того жаху і нічим не можу підтримати своїх земляків, тому стараюся зробити це словом. Стараюся «добре слово» донести до воїнів, що несуть на своїх плечах весь тягар того жахіття, вселити надію тим, хто їх чекає вдома. А ще мої вірші – це пам’ять про полеглих солдат. Часто пишу їх як посвяту певному Воїну, хто віддав своє життя за волю України, за мирне небо над головами своїх дітей. Є у мене вірш, який я присвятила пам’яті майора Андрія Кизило (мого земляка), який загинув 29 січня 2017 року від осколкового поранення внаслідок прямого влучення артилерійського снаряду в окоп під час бою з російсько-терористичними угрупуваннями в промисловій зоні міста Авдіївка. Вдома у нього вдовою залишилася дружина Ксеня і маленький син Артем. Ми, українці, не маємо морального права забути їх імена і їх подвиг, пам’ять про них повинна жити:
Ой, татусю, татусю,
Мені ще ж нема рочку…
Та ж на кого, татусю,
Ти покинув синочка?..
Так далеко помчав,
До зірок ти полинув…
Без міцного плеча
Свого сина покинув.
Всьому сам наловчусь
У нелегку годину…
Научив лиш татусь,
Як любить Україну!..
Вікторія розповіла, як нещодавно їй написала жінка з України і подякувала за патріотичні вірші, які вона через волонтерів передає захисникам на Схід. Незнайомка сказала, що поезія українки з Йордану піднімає бойовий дух хлопців на передовій і в госпіталях, допомагає їм вижити в надскладних умовах війни. Поетеса поділилася, що саме цей відгук став найціннішим для неї за усі роки написання віршів.
Тай взагалі інколи здється, що найкраще за поетесу промовляють саме її вірші:
Доля посаг готувала,
Як справжня майстриня,
Нам стільки навишивала –
Аж повниться скриня…
Рушників-доріг наткала,
Сорочок до тіла…
Барвила їх, гаптувала,
Як сама хотіла…
Шито – десь добром огорне,
Сльозами цяткує…
Де червоне, а де чорне
на тебе чатує?
Вишивала – шила щастя,
Саме ж шилось горе,
Тому поруч стрінеш часто
Ти червоне й чорне…
Жінка розповіла, що в її великій родині знають і шанують українську мову. Вона вивчає зі своїми дітьми вірші українських поетів, вчить їх і своїх власних віршів. І хоч розмовною мовою в їхній сім’ї є арабська, проте українська пісня щодня лунає в їхньому домі.
Про менсаф, борщ та поїздку в Україну
Вікторія не лише обдарована поетеса, вона гарна, турботлива мама й вміла господиня. Жінка готує різноманітні смачні страви арабської кухні для своєї великої родини. Найулюбленішою є менсаф – страва, до складу якої увійшов рис. Основний принцип її приготування: до бульйону (зі шматками м’яса) додається куртовий соус (висушений йогурт, підготовлений методом кипіння козячого молока). На великі підноси викладається шар тонкого хлібу, на нього викладають відварений рис і зверху все поливається супом – на основі бульйону і куртового соусу, вся страва посипається дрібно нарізаною петрушкою та засмаженими горішками. Проте з особливим апетитом у напіварабській родині сприймаються українські страви. Завжди бажаний і очікуваний гість на столі – червоний борщ з часниковими пампушками, вареники з сиром, картоплею, капустою, млинці, налисники, деруни, голубці. А ще полюбляють випічку-завиванці з маком, з яблуками, пиріжки, солодкі тістечка та чудернацькі торти.
Українка не може забути цікаву історію із власного життя в далекій Йорданії: «Якось довгий час я не їздила додому в Україну, одного разу ми з дядьком мого чоловіка завели розмову про мій рідний край, я розповіла йому, яка моя Батьківщина чудова і живописна. Він перепитав: «Де краще?» Я зітхнула і сказала: «Україна – моя Ненька, там добре, але Йорданія – це Батьківщина моїх дітей, тому я повинна і її полюбити всім серцем». Видно, дядько чоловіка прочитав таку тугу в моїх словах, що просто запропонував в подарунок відправити мене і усіх моїх дітей в Україну провідати рідних. Він був готовий в той самий день купити квитки на літак, я ледве його відговорила. В Україні я побувала того самого року, мій чоловік влаштував нам з дітьми приємну подорож, але я ніколи не забуду порив нашого родича і його добрі наміри. Щирі, добрі люди живуть і в цій країні».
Цікаві місця Йорданії
Йорданія – це країна з багатою історією. Тут можна знайти і залишки давніх цивілізацій, древньоримських міст (місто Джераш – як зразок, колони, візантійські церкви і чудернацький амфітеатр), Петра (давнє місто в скелі)- одне з семи див світу – столиця Набатейського царства. Ця країна надзвичайно багата на святі місця, тут не раз проходили дороги відомих біблійних персонажів, тут є печера, де пророк Лот переховувався зі своїми дітьми, а на горі і досі стоїть кам’яна статуя, в яку перетворилася жінка Лота, яка, згідно біблійної оповіді, обернулася, щоб подивитися, як горять Содом і Гоморра, тут і гора Нібо, на якій, за переказами, був похований пророк Мойсей, тут і гора, на якій знаходиться ймовірне місце поховання Аарона – старшого брата Мойсея, місце Хрещення Ісуса на річці Йордан, тут, в Аммані, знаходиться Печера семи сплячих отроків – однаково святе місце як для мусульман,так і для християн. Це і місто – фортеця Карак, яку збудували хрестоносці в епоху хрестових походів. Нікого не залишить байдужим пустеля з марсіанськими ландшафтами Ваді-Рам. Варто відвідати місто Мадабу з її неймовірної краси мозаїками – вас вразить карта Єрусалиму та Святої Землі ІV століття. Червоне і Мертве моря порадують будь-якого мандрівника. Мертве – унікальний природний об’єкт з надзвичайно солоною водою з унікальним мінералогічним складом солей, з лікувальним і цілющим сульфідним брудом. Ну а Червоне – це активний відпочинок, дайвінг, коралові рифи. Словом, все це варто побачити…
Анастасія ХІЛЕВСЬКА, farwater.net
***
