У Києві знайшли мертвим Каденюка…

0
1758
Загрузка...

На 65-му році життя в інший світ відійшов знаний в Україні і за її межами Сергій Костянтинович Каденюк…

 

Про це fakty.cv.ua повідомив його друг і спортивний побратим Іван Остап’юк.KadenukSergiy-510128-150504-day-kiev-ua

Сергій Каденюк – брат-близнюк першого космонавта Незалежної України Леоніда Каденюка.

Народився сергій Костянтинович 28 січня 1951 р. в с. Клішківці Хотинського району.

У молодості займався спортом – легкою атлетикою. Успішно виступав на стаєрських дистанціях та у марафоні. Кращий результат на дистанції 42 км 195 м (марафон) – 2:20.10 (норматив майстра спорту тоді був рівно 2 год. 20 хв.).

Напочатку 80-х років декілька років працював директором ДЮСШ «Колосок» у Чернівцях. Тривалий час жив у Москві (за неофіційними даними, сторожинецька дружина мала там родичів). Там працював інструктором по спорту на великому підприємстві (понад 7 тис. працівників). Очолював місцеву українську громаду. У Москві живуть двоє синів.

Згодом після польоту брата-близнюка в космос Сергій Леонідович повернувся в Україну. Свого часу були розмови про те, що він може очолити облспортуправління на Буковині. Але брат космонавта «осів» у Києві, де, як творча людина з активною життєвою позицією, «засвітився» у ролі журналіста-політолога.

Вів активний спосіб життя. За неофіційними даними, помер під час ранішньої пробіжки (знайшли завдяки тому, що мав з собою мобільний). Кажуть, причиною смерті міг бути тромб…

Ховати будуть у середу, 6.05.15, у рідних Клішківцях на Хотинщині…

Редакція fakty.cv.ua, знайомі та спортивні побратими висловлють щирі співчуття рідним та близьким… Нехай буде йому Царство Небесне…

***

Декілька цікавих матеріалів Сергія Каденюка…

Перша фотографія

На широкому й високому ліжку, застеленому строкатим беcсарабським покривалом, мама, з лагідною Kadenuk-persha-fotografiaбесідою, ніби співаючи, по черзі сповиває двох своїх синів-близнят, яким оце вже скоро буде по п’ять місяців. Маминих рук на обох парубків одразу не вистачає, тому хтось із них має бути першим.

Першого мама бере до рук Льоню — він спокійніший і в пелюшках не пручатиметься вибратись на волю, як це зазвичай робить неспокійний Сірьожа. Другому, звичайно, від того гірко — що він тепер не перший; що взагалі крім нього ще хтось є — той, хто його маму від нього відриває. Таке хлопці переживають по черзі, варто комусь перейти до маминих рук.

І, якби не поміч ще одного маминого парубка, старшого синочка Вови, — був би плач. Таке довго не терпиться…

Вові влітку виповниться аж п’ять років, тому він, як старший, до братиків строгий: весь його вигляд і поважна участь у цій пригоді кажуть, що треба слухатися маму і вестися чемно. Тоді все буде добре.

Вову до хати покликала мама. Він оце мав пригоду з великим білим півнем, який вважає себе господарем у дворі. Гордовито задерши м’ясистий багряний гребінь і виразно то одним, то другим боком дзьобастої голови поглядаючи навкруги чорними цятками очей, півень цілий день поважно походжає по двору. Та все сторожко позирає навколо. То на курей, що розбрелися по двору й порпаються-пасуться у траві в затінку вздовж плоту. То на курчат, що писклявими різнокольоровими клубочками на зеленій траві розбіглися від квочки хто куди і дружно звідусіль злітаються до мами, яка, ледь викопавши чергового черв’яка, чи й без причини, вередливо кличе курчат до себе. Чим, очевидно, дратує когута, перебиваючи його пильну увагу. Бо він при цім щоразу голосно свариться на квочку (правда, від черв’ячка, якщо він ближче за інших, півень не відмовляється). То оце на чорного, у білих плямах кота, що непомітно вибрався з-за хати, переполошив квочку й курчат і вистрибнув збоку на високу призьбу, де й сидить собі тепер недоступно і ніби гріється-дрімає на сонечку, але водночас чуйно перебирає біленькими вухами, хитро спостерігаючи за двором. Кіт собі хай спить, хоча й за ним слід приглядати, бо ласий до курят. А от до Вови у півня була особлива увага. Хлопчак, на погляд півня, щось таке йому та його курям небезпечне задумав.

Та Вова й не мав наміру дратувати когута. Він хотів помогти татові (Вова каже на нього «папа», бо так учительські діти кличуть своїх батьків), який щойно прийшов зi школи та швиденько зібрався на город. Для початку тато дав Вові завдання розплутати мотузок, яким до металевого кілочка у затінку під горіхом було припнуто квочку. Мама-курка геть скоротила мотузок, крутячись безладно колами по двору, і тепер безпорадно тягнулася за курчатами, сіпаючи прив’язаною лапою і сварячись по-курячому на кілок. При цім вона незграбно наступила на миску з водою для курчат і розлила її, а до місця, де для неї та малечі було розсипано просо, вона вже не діставала — не пускав плутаний мотузок. Просо дружно дзьобали сварливі горобці та обережна горлиця, яка то відлітала на горіх біля воріт, то знову прилітала. За цим птаством уважно стежив звисока завмерлий на призьбі кіт, прикинувшись сплячим та до всього байдужим.

Отож, коли Вова взявся за мотузок, щоб розплутати його, дурна квочка потягнулася з переляку в інший бік, і частково вивільнений мотузок прищемив Вові пальчика. Боляче — хоч плач. А тут ще й півень підскочив до хлопчика заступатися за квочку. Вова замахнувся на когута, та куди там. Півень відскочив, а далі різко нагнувся і вхопив Вову за штанину. Хлопчак копнув півня вільною ногою, вирвався і кинувся навтьоки. Когут геть втратив свою поважність і, прудко й дрібно перебираючи шпористими великими лапами, помчав з вигнутою шиєю за Вовою, котрий чи то навмисне, чи з переляку сміхом заверещав на всю вулицю, по-заячому зигзагами втікаючи від розбишаки-півня аж за ворота. Так що півень у хвіртку за хлопцем не поспів.

Було ясно, тепло й безвітряно, аж жарко. Хотілося гратися-брикатися. Червневе сонечко з півдня висвітило двір так, що благенькі тіні молоденьких вишень, які росли вздовж плоту у дворі, геть скоротилися. Тільки стара вишня над плотом та ще горіх над ворітьми, давні приятелі по двору, давали виразну прохолодну тінь. Збоку від хати коло літньої кухні розгорнулась крислата груша, також давня, але тінь від неї падала вже поза двір, на стріху літньої кухні. Зовсім ще молоденькі лози винограду, посадженого два роки тому, дружно тягнулися вздовж штахетин, які вже вище вікон, нарівні з дахом, з’єднувалися в конструкцію, яка в майбутньому мала повернути до дороги й покрити поперед хати більшу частину двору. Ще кілька кущів винограду ростимуть назустріч від плоту, біля вишень, і згодом перетнуться та перекриють разом увесь двір зеленою стріхою. Так задумав тато. Мама наперед вікон, якраз від сходинок до рогу хати, розбила вузенький справний квітничок, де росли в основному півонії, які вона дуже любить. Півонії не так давно густо відцвіли (частину квітів було зірвано на букети до школи, а частина просто обсипалася), і тепер кілька темно- зелених кущиків відпочивали до наступної весни. Між ними та виноградом розклався над усе живий розкішний напівдикий кущ квiтучої чайної троянди, запаморочливо пахучої. Вона криком цвіла посеред квітника, просячись і цвітом, і запахом до хати у відкриті навстіж вікна.

Нівроку густеньку тінь своїм лапастим листячком з другого боку хати, біля призьби, куди оце вистрибнув гуляка-кіт, давав горіх — Вовин ровесник. Тато посадив його в ранню весну, коли їхньої хати тут іще не було, як і не було, але вже чекалося, Вови — первістка-сина. Батьки тоді жили й вчителювали в селі Колінківці, за десять кілометрів від Клішківців. Горішок ростом здійнявся нівроку, вже й над дахом. А врівень з призьбою його гладенький стовбурець роздвоювався так зручно, що Вова міг на нього й залізти, й повисіти собі вільненько, приємно гойдаючись на гілляці, а там і зістрибнути на травичку м’якенько, наче котик. Стрибати, вчив тато, так і треба — як котик. У цих вправах Вові допомагала й конструкція балок, змонтованих татом по периметру призьби, що надавало її площині просторову відокремленість у вигляді балкону.

У літній дощ на призьбі балкона грається вволю. Бо де ж іще гратися? Дашок- стеля захищає призьбу від прямого дощу, і поки дощик сіється-ллється собі з неба по двору, можна бути в сухому та видумувати собі всякі ігри на маленькій та зручній призьбі-балконі. Але як дме вітер, скошена ним водичка, буває, поливає і балкон. Тоді спасіння від негоди та гра спостережень переносяться в хату. А дощ з вітром настирливо гримають вслід та запрошують гратися уже в шиби вікон.

Під самою стелею на мотузку вздовж верхньої балки майже постійно сохне випрана білизна — останнім часом в основному Льонині та Сірьожині пелюшки, що оце гойдаються собі на сонечку сліпучими білими вітрилами та заважають пильній увазі кота, який примостився на призьбі.

Взагалі, двір був зручним для гри та забав. Місця було чимало. Обгороджений плотом, дошками впоперек, двір піднімався над дорогою грунтовим насипом та, як і дорога, легенько спускався під гірку від криниці, яку викопав з дядьками тато, ще коли будували хату, до межі з сусідами нижче. Дошки тину від дощів та сонця вже просохли, і у щілини між ними Вові дуже зручно було, сховавшись біля старої вишні, підглядати, хто там іде чи їде дорогою. Зрідка дорослі кури, ніби знехотя, подзьовбували набиті насіннячком колоски подорожника, але найбільше задоволення мали від випасу курчата, які, бувало, ще й від того, що підросли, влаштовували бійку між собою за володіння саме цим кущиком, хоча його вистачало на всіх.

Отже, воювати з півнем Вові було вже ніколи. Мусив іти до хати. До братиків.

Коли взимку мама принесла звідкілясь двох братиків, Вова дуже зрадів. Тепер йому буде з ким гратися, бо одному в хаті таки самітньо. Особливо взимку, коли гратися на вулицю не дуже пускають, на балконі також зима, а дома, крім кота на той час у хаті більше нікого нема. Дорослі на роботі, в школі. Та навіть якщо вони й дома, з Вовою не граються, бо ніколи — у хаті й коло хати роботи їм та ще роботи. А кіт гратися не вміє — усе ховається, що й не знайдеш. А як і знайдеться десь під ліжком чи за пічкою, то не дуже в руки дається. А як і дасться до рук за шкірку, чи за хвоста — то кусається, а то й дряпне нівроку. Он у Вови всі руки подряпані. А у дворі кіт взагалі, буває, до Вови не признається. Хіба так граються?..

Отож, поки Сірьожа у коротенькій до пупка натільній біленькій сорочечці борсається на простираделці під пильним наглядом Вови, котрий ледь дістає руками до братика, і силується тримати його за рожеві ноженята, мама у все тій же лагідній розмові, впевненими рухами хутенько сповиває Льоню. Синок з широкою посмішкою, впритул розглядає мамине личко і хоче щось любо казати, але виходить лише якесь веселе белькотіння. Вова збоку сміється — що то братик розказує?

Усі кажуть, що близнюки геть схожі. Та це не так. Хоча дорослі гості, які заходять до хати, і плутають, де Льоня, а де Сірьожа, Вова вже давно їх розрізняє. Бо вони таки різні.

Білявий, увесь як із сметани Сірьожка, має зовсім кругле, як тарілець, личко, ледь видні, бо світлі, бровенята — трохи перекошені, ніби здивовані, над сіро-голубими великими очима, пряменький, білою кнопкою на кінці, носик та кислий вираз пухкеньких губ. Ніби щось постійно його тривожить, і йому від того весь час хочеться плакати. А він і є плаксивим — бо плаче часто і за двох. Плаче, буває, ніби хоче, щоб чув увесь світ. Найскладніше Вові — то заспокоїти Сірьожку. І коли це вони почнуть ходити? Пора би вже й гратися по-справжньому. Не в люльці та на руках… Для чого ж мама їх принесла?..

Льонька — темніший, світло-русе волосячко над широким лобом і густенька нитка-щіточка брівець на продовгуватому, все ж білявому, личку у першу чергу різнять його від братика. Бровенята у Льончика ледь підняті вгору, ніби здивовані. Усе навкруги вкрай йому цікаве, а тому ніколи й плакати. Нівроку щічки трохи обвисли і тягнуть за собою губенята, так що ротик майже весь час відкритий. Льоня його все силиться закривати, і для певності частенько смокче губами, щоб вони мали роботу і не розтулялися. Карі Льонiни оченята, як і у Вови, вугликами спокійно, геть по-дорослому, позиркують вбоки на світ — безперечно цікавий та розважливий. Отже, нема чого плакати — хай плаче Сірьожка.

Вова кумедно кривляється до Льончика і сміється, коли той і йому щось хоче сказати, косуючи на маму та силкуючись повернутися до неї. Вова, як може, не дає цього. Підперши рукою зелений клуночок, пальчиком другої руки грозить братові, аби не бешкетував. Хотілося б узяти його на руки, але мама заборонила, Щоб не впустив. Але Вова не впустить — він уже брав їх на руки, коли мама не бачила, навіть обох зразу (бо чогось голосили дуже! — а в хаті з дорослих не було нікого) — і втримав таки…

Далі мама малюків годуватиме. Знову ж таки по черзі вони смачно смокчуть молоко з маминих грудей. Щоб другий не голосив, поки годує першого, вона кладе горланю у ротик розжований шматочок хліба. Крикун на деякий час замовкає. Потім хлопці міняються місцями…

Поки мама менших синів годувала, старший їхнiй братик Вова також мав роботу — він збирався. Мама, поки малеча чекала на неї під сонечком з вікна на ліжку, дістала з шафи і дала Вові сіренький костюмчик, якого він одягав лише на свято. Наказала спочатку вмитися і переодягнутися, бо йдемо фотографуватися. Зараз ще прийде з городу папа, а зі школи Маруся. Фотографуватимуться усі. Вова дуже зрадів, бо хто ж не любить фотографуватися? Отак згодом дивишся, коли собі хочеш, на шматочок глянцевого паперу і бачиш себе ніби по-справжньому. Хіба не цікаво?

Нарешті, ніби хтось його підганяє (чи, може, щоб мама не передумала), Вова кинувся переодягатися: хутенько у два рухи скинув сандалики і спритно стягнув із себе потерті двором штанята й сорочку — і, правда, не такі гарні, щоб у них фотографуватися, — і, сопучи від старання, вліз у сіренькі чисті випрасувані штанці. А ще до штанців є така ж сама сіренька курточка, яка застібається на гудзики — чотири сіренькі від поясочка аж до шиї, та один великий чорний гудзик на самім поясочку. А разом їх п’ять — порахував Вова. Стільки, скільки років скоро виповниться і йому.

Гримнула хвіртка з боку криниці. Це прийшла Маруся. Таки Маруся — хоч і тітка, бо мамина рідна сестра, але Маруся — бо п’ятнадцятирічна дівчина.

Марусю Гончаренко дев’ятирічною дівчинкою сестра Ніна забрала до себе із села Солдатського, що на Миколаївщині, коли з неспокійного наддністрянського села Жижава, на Тернопільщині, вона переїхала вчителювати з молодим чоловіком — татом наших хлопчаків — на роботу в тихенькі Колінківці, якраз на межі Бесарабії з Буковиною. Коли на світ з’явився Вова, Марусі було десять років. Так що маленька тьотя була йому і нянькою (поки дорослі на роботі), і за сестричку, що оце з ним жартує та грається, і тіткою — це вже коли вона виросте.

А тепер Маруся — струнка, висока, білолиця дівчина; її русяві коси з руденьким відтінком зведені півколом у дорослу вже зачіску на голові, хоча у коси по-шкільному вплетені білі банти. Бліденький рум’янець на щоках, добрі сіро-блакитні очі під неширокими світлими бровами та високим лобом над ними, м?який лагідний голос, — отака у хлопців тьотя Маруся. Обличчя у дівчини під очима й на носі ледь покрите ластовинням, якого Маруся з деяких пір соромиться. Воно, ніби посіяне, з’являється весною — і ціла з ним біда. Сестричка купила Марусі крем, і Вова цікаво підглядав за тіткою, коли вона з маскою на лиці перед дзеркалом у великій кімнаті голосно зітхала на свою подобу у склі. Як і всім дівчатам у її віці, Марусі мріялось бути красунею…

— Тебе там когут не дзьобнув? — чомусь таємниче поцікавився Вова у тітки, коли вона, стукаючи каблучками об дощату підлогу, зайшла з вітерцем у відчинені двері, а Вова сидів на ослінчику й мучився зi шнурками.

— Я б йому дзьобнула сапою, — категорично відповіла Маруся.

Вова вмить уявив собі, як когут одлітає через ворота аж на дорогу від Марусі, котра огріла півня сапою, і розсміявся. Добре би й Вові було мати при собі сапу, коли він розмотував квоччин мотузок на припоні. Або, ще краще, шаблюку, чи хай би просто палицю. А найліпше — булаву. Як у казці, яку Маруся Вові вчора на ніч читала. З булавою хто не богатир?! Мав би тоді когут!.. А так — болить пальчик…

— Дай я тобі поможу, — Маруся взялася було Вові у поміч до його шнурків.

— Саменький-саменький!.. — чує мама з кімнати їхню розмову на кухні.

— Ну, тоді так, — йде на компроміс з племінником Маруся. — ти просунеш шнурочки у дірочки, а я тобі їх зав’яжу. Але ти мені за це полиєш із кружки на руки, щоб я їх помила.

На тім і зійшлися.

— А куди це ти такий гарний зібрався? — перепитує Маруся, витираючи рушником руки.

— Як куди? — щиро дивується Вова, що тітка таке не знає, коли всьому двору про це, напевно, відомо. — Фо-то-гра-тися!.. — Вова навмисно старанно розтягує складне йому слово, щоб правильніше його вимовити. Але два склади, як він не старався, таки випали.

— А мене візьмеш з собою? — сміючись, допитується Маруся. — І я хочу фотогратися.

— Усі підемо, — впевнено вирішує Вова. — Так і мама казала.

Вийшла з кімнати до кухні сяюча, в новому платті, мама.

— Ні-і-нка! — протягнула від дива Маруся. — Яка ти гарна!..

Простеньке ладно скроєне плаття барвистого шовку з малюнком у великі жовто-рожеві квіти на загальнім світло- зеленім та ще й голубім фоні зробило маму красунею. Вова, може, і не розумівся у фасоні покрою, але кольори, які нагадували йому веселе літечко, — бо він такими олівцями його й малював, — були синові дуже до вподоби. Вова знову засміявся. Маруся, як і всі дівчата її віку, вже зналася на одязі, тому пішла навколо сестри, примацуючи плаття у тих місцях, де, на її погляд, було дуже вдало, а ще де можна було підправити (догладити й підрівняти — шовк вередливий до прасування).

— Ну, Вова, вам таким гарним з мамою тепер лиш на танці!..

— Беріть і мене до танцю, — якраз з останніми Марусиними словами увійшов до хати тато. І якось весело, по-молодечому, оглянув жінку. — Піду і я збиратися…

Хтось із малюків у кімнаті, почувши розмову дорослих, заскиглив. Підхопив і другий.

— Отак через танці забувається про дітей!.. Бідні-бідні діточки з такими батьками. — жартуючи, Маруся поспішила до племінничків, бо ще ж і не бачила їх відтоді, як прийшла.

Вийшов тато у святковому темно-синьому костюмі, у білій сорочці з широким комірцем, накинутим на комір піджака. Чорнобровий, з широким смоляним чубом, стрункий, недавно іще молодий вояка, а тепер учитель фізкультури Костянтин Микитович, — тато у хлопців також був нівроку.

І Маруся хутенько переодягнулась у білу блузку з широким мереживним комірцем, якого вона сама собі любенько нашила, у новеньку чорну спідницю, старанно випрасовану, святкову, — тьотя Маруся також була гарна.

І мама, вся у квітах на шовковім платті, наче троянда, яка оце підглядає за всіма у вікно.

І Вова також, наче вояка, у своєму святковому костюмчику.

А особливо нівроку були два хлопчаки — Льоня і Сірьожа, — задля яких і було затіяно це свято. Усі повиряджалися. — Фотографуватися…

* * *

Отака коротенька історія першої фотографії майбутнього першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка…

Сергій КАДЕНЮК, day.kiev.ua

***

Крым: а может, совместное управление?

Конституція України визначає референдум нарівні з виборами основною формою безпосередньої демократії, що реалізується конституційно гарантованим народним волевиявленням.

Однак Конституція не деталізує особливостей проведення та не встановлює наслідків референдуму, зазначивши лишень обмеження щодо його проведення – з достатньо суворими умовами щодо референдуму за народною ініціативою, не допускаючи референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії…

І особливо виділивши питання щодо внесення змін до розділів I, III і XIII Конституції та окремою статтею зазначивши умову щодо можливої зміни території України – виключно за всеукраїнським референдумом, що призначається Верховною Радою.

Разом із тим стаття 92 Конституції встановлює, що організація та порядок проведення виборів і референдумів “визначаються виключно законами“, тобто і всеукраїнський, і місцеві референдуми повинні відбуватися відповідно до чинного закону. Але ж…

Закону про місцевий референдум немає

На початку листопада 2012 року Верховна Рада 6-го скликання встигла прийняти “не дуже якісний“, усіма висварений закон про всеукраїнський референдум, при цьому скасувавши попередній закон, який стосувався ще й референдумів місцевих.

Нині закону про місцеві референдуми у нас немає, а тому будь-який із них – чи то сільський референдум про зміну назви вулиці села, чи то й загальнокримський про вихід АР Крим зі складу України – є незаконним “де-юре”.

Через єдину та дуже банальну причину – немає закону щодо місцевого референдуму. Отакої!

Правда, нещодавно у Верховній Раді нарешті “схаменулися”, зареєструвавши законопроект поправки злощасного пункту 4 “Прикінцевих положень” нового закону, за якою втрата чинності попереднього закону про всеукраїнський та місцеві референдуми стосується лише всеукраїнського референдуму.

Отже, більше року, а точніше рік і три місяці, загальновизнане всіма конституціями світу право громадян на їх ініціативу та участь у місцевих референдумах із нагальних питань життя громад та їх об’єднань не може бути реалізованим.

Аж кумедно: бо нема закону. Хто за це відповідатиме? І як?

І чому мовчить така уважна до наших справ із дотримання норм Конституції Європа?

При тому, якій нещадній критиці піддався новий закон про всеукраїнський референдум з боку опозиції, чому її завзяті депутати не звернулися до Конституційного Суду, який навіть у такому на той час непевному складі мав би визнати цей закон неконституційним через “тупо примітивне обмеження прав громадян?

Бо не посміє “просто, навіть і звично ” сказати на чорне, що воно є білим…

Про референдум кримський

Отже, референдум 16 березня у Криму є незаконним “де-юре” хоча б тому, що немає закону, за яким його слід було провести.

Однак статтею 138 Конституції зазначено, що організація та проведення місцевих референдумів на території АР Крим віднесено до відання самої Республіки, а тому, як виявилося, цілком слушно підійшло розроблене самими кримчанами положення щодо порядку проведення “незаконного” як незабезпеченого законом референдуму, але дозволеного Конституцією як народне волевиявлення.

Може, якраз саме відсутність закону про місцеві рефендуми та його “безумовний” конституційний дозвіл і надали кримським організаторам референдуму впевненості щодо його легітимності?

Беззаперечним є і те, що загальнокримський референдум 16 березня є неконституційним за Основним Законом, оскільки стосується питання про зміну території України, що є цілком логічною та беззаперечною прерогативою волі всього Українського народу – стаття 73 Конституції.

Але ж референдум, попри всю його критику, проведено. Він – стався.

І як бути з його результатами?

Хіба така воля кримчан як їх безсумнівне конституційне волевиявлення насправді нічого не значить?

Чи у нас значимим може стати лише Майдан із Небесною Сотнею, який за тією ж Конституцією може бути “всього лиш” мирним зібранням громадян, воля якого у порівнянні з виборами та референдумом конкретно ніяк не передбачена Конституцією, а законом взагалі проігнорована?

І чому б тоді таким масовим мирним зібранням не надати право ініціювати референдум з тим, щоб до волі Майдану підключилися й ті, хто не був на площі у Києві, але хоче і може сказати своє слово опущеним у виборчу скриньку бюлетенем на референдумі?

То може, нинішнім властям був би сенс таки прислухатися до волі кримчан і хоча би “компромісно” надати поза волею центральних властей проведеному референдуму статус консультативного, тобто значимого як волевиявлення за Конституцією, хоча й обмеженого за юридичними наслідками?

Верховна Рада дуже “зберегла б своє личко“, якби у відповідь на “сепаратистський референдум” кримчан призначила і дала змогу ЦВК провести референдум всеукраїнський з питання згоди кожного, а в цілому всього Українського народу на самовизначення Автономної Республіки Крим.

З однією компромісною умовою:.

Спільне управління територією Криму

У міжнародному праві існує термін “кондомініум“, що означає спільне управління однією й тією ж територією двома або більше державами. При цьому суверенітет такої території забезпечується неподільним статусом на основі рівності учасників кондомініуму.

В сучасній історії прикладів територіального кондомініуму небагато, але вони є.

Так, у період з 1899 по 1951 роки Великобританія і Єгипет здійснювали кондомініум по відношенню до Судану.

Прикладом успішного вирішення територіального спору є Андорра як кондомініум Франції та Іспанії.

Своєрідним ситуаційним кондомініумом є Кіпр, незалежність якого була оформлена Цюрихсько-Лондонськими угодами 1959 року між Турцією, Грецією і Великобританією та представниками турецької і грецької громади самого Кіпру.

Уніфікованого режиму кондомініуму не існує. В кожному окремому випадку режим кондомініуму визначається конкретними обставинами.

Правовою базою кондомініуму є двохсторонній чи кількохсторонній договір.

Основних ознак кондомініуму за міжнародним правом встановлено чотири: 1) входження території до складу обох держав, 2) подвійне громадянство, 3) багатомовність державних (офіційних) мов, нарешті 4) перебування на території кондомініуму збройних сил обох держав.

Передбачаються можливість розподілу державних посад за законодавчо закріпленими квотами для представників різних національностей, управління територією за принципом коаліції, надання учасникам такої коаліції права взаємного вето на прийняття рішень, високий рівень автономії тощо.

Спірні валютні та економічні питання пропонується вирішувати утворенням вільної економічної зони із наданням широких можливостей для ведення підприємництва.

Варіантів кримського кондомініуму може бути кілька, і вибрати оптимальний та свій можна за участю України, Росії та представників російської, української і кримсько-татарської общин самого Криму.

А чи не запізно?

Звичайно, події, що сталися навколо Криму в ці дні, для України як держави є фатальними.

На кому лежить вина за це і чи на одній лише Росії – про це окрема розмова, але, звичайно, коли пройде певний час і “буря страстей вщухне”.

Яка роль у цьому обидвох гарантів “територіальної цілісності України” – стаття 102 Конституції, – один з яких ховається, кажуть, під Москвою і довічно носитиме собі там звання “президент”, оскільки “не був усунений з поста в порядку імпічменту” за статтею 105, а другий, виконуючий обов’язки президента, й собі “не втримав цілісності” та у якості головнокомандувача не знає, що робити з армією, котра не здатна відповісти на агресію, – як бути з такими “гарантами”?

І вся ця наша воістину і трагедія, і конфуз із Кримом не сталися б, якби сторони дійшли згоди домовитися розв’язати у спільних інтересах та взаємній вигоді, підкріплених існуючими давніми реаліями та нинішніми аргументами сторін конфлікту давно сплетений кримський вузол.

Тим часом Росія взялася за юридичне оформлення анексії Криму.

Настрої російського керівництва настільки впевнені від нашого безсилого неспротиву та піднесені почуттям своєї “історичної місії”, що навряд чи що зможе йому завадити довести справу “повернення Криму” до логічного для Росії завершення.

Однак, якщо ідея спільного управління Кримом буде ефективно розроблена, представлена і прийнята до втілення її особливою соціально-економічною та політичною вигодою для усіх сторін кондомініуму, і, зокрема, для народів України та Росії, вона, безперечно, і реалізується.

І, звичайно ж, для світової спільноти Росія “поверне собі личко”, а Україна від того матиме своє поважне личко

То як бути?

Вихід здається можливим у наступних кроках:

Перше. Підготувати нову редакцію Конституції, куди внести засади стосовно Криму як території спільного управління України з Росією та передачу Севастополя Росії – це буде справедливо (!), а також обумовлену сторонами кримського кондомініуму нову Конституцію Республіки Крим.

Друге. Винести нову Конституцію на всенародне обговорення за участю фахових комісій.

Третє. Провести всеукраїнський референдум щодо прийняття нової Конституції.

Четверте. За новою Конституцією:

– очистити всю владу від підприємництва і корупції, переобравши президента, парламент, суди, місцеве самоврядування;

– очистити політичну систему шляхом прийняття нового закону про політичні партії із жорстким контролем їх фінансування;

– сформувати дієвий неполітичний орган народного контролю,

– новою владою оновити стосунки з Європою, Росією, Америкою тощо.

Словом – ожити

Сергій Каденюк для УП (20.03.2014)

***

Конституція? – Виключно від народу!…

Знову пішла розмова про оновлення Конституції. Знову президентом формується орган, який опікуватиметься “нагальними питаннями змін” до Основного Закону.

Знову цим заклопотана Верховна Рада. Знову галас, знову метушня. Усе – як завжди при кожному новому президентові та при кожній новій Верховній Раді.

Прикрість полягає в тому, що ліквідована Конституційна асамблея, створена попереднім президентом, за своїм складом і спроможністю до творчих змін була найбільш фаховою та найсерйознішою за своїм складом до виконання покладених завдань у всі дотепер часи.

Та Конституційна асамблея зібрала весь найкращий на той час актив вітчизняного конституційного права. І її не стало. Бо то “від тієї злочинної влади”. А нині ми – ясні та “геть народні”, правда, “дещо підлюстровані”, дещо недолугі – але “незлочинні та свої”…

Такого безголов’я у ставленні до справи не дозволяли собі навіть більшовики на початку творення своєї держави.

Стан у країні такий, що конче потрібна нова Конституція.

Саме нові умови взаємин між центром та об’єднаннями громад на рівні адміністративно-територіальних суб’єктів можуть виправити фатальну суть нашої унітарності, яка не сталася, бо ми, по суті, “якісь таки різні”.

Ще рік тому зазвучало питання федералізації України. Але то, кажуть, “чергова підлість ворога”. Ніби Росія, “агресор”, пропонує вийти із прикрого стану війни шляхом федералізації України.

Раз про це каже ворог, то і пропозиції його ворожі. Ніхто далі й не думає над справжньою суттю проблеми. “Ворог”, який і без того сам собою має “згинути, як роса на сонці”, каже, що треба так – то, навпаки, цього не слід робити, та й завзято все. Яка там ворожа федералізація?!. Щонайбільше “децентралізація”, і то – бо на це вказує Європа, – і годі!

Але ж, насправді, далі дітись таки нікудиЯк ви собі уявляєте подальше існування Донецької та Луганської областей у мирній Україні? Хіба федералізація – не єдиний вихід із війни, за яким Донбас погодиться залишитись у складі України, а Україна залишиться єдиною державою, хай би й федеративною на зразок Німеччини, Австрії, Канади, Австралії, США…

То, може, правий був В’ячеслав Чорновіл, який ще у 1990 році у своїй передвиборній програмі писав: “Я уявляю майбутню Україну федеративною державою – союзом земель, які склалися історично й несуть на собі природно-кліматичні, культурно-етнографічні, мовно-діалектні, побутово-господарчі та інші відмінності, що творять неповторне різнолике обличчя єдиного народу.

Бачу в складі Української Федеративної Народної Республіки такі землі, як Київщина, Поділля, Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття, Гетьманщина, Слобожанщина, Запоріжжя, Донеччина, Таврія (Чорноморія), а Крим — як незалежного сусіду або автономну республіку в союзі з Україною“.

Даруйте, але маю свою “лиху” думку: після анексії нинішніх західно-українських земель у 1939-40 роках Українська радянська соціалістична республіка мала би стати федеративною – УРФСР, до речі, включно з нинішнім Придністров’м). І, може, історія нинішньої України пішла б іншим шляхом…

А щодо самої Конституції та змін до неї, чи її нової редакції, то без будь-яких умовностей: лише народ може пропонувати, оновлювати чи підправляти її зміст.

До права на волю вибору

Референдум – не наше слово. По-нашому і простіше – опитування. Причому опитування з метою спільного погодження того чи іншого питання.

Оскільки опитувати можна в різний спосіб – вибірково з отриманням ймовірнісного результату чи всіх підряд за адресою проживання, – то під референдумом слід розуміти опитування за спеціальною офіційною процедурою, коли громадянин із правом голосу може вільно, без примусу, прийти до виборчої дільниці і шляхом таємного голосування також вільно, як він хоче, відповісти на питання, вказані в бюлетені.

Конституція не дає визначення референдуму, а лиш указує на те, що разом із виборами референдум є формою безпосередньої демократії за народним волевиявленням та поділяє референдуми на місцеві і всеукраїнський.

Щоправда, Конституція не визначає наслідків референдуму, тобто його результат як акт народного волевиявлення нею не обумовлюється.

Це покладено на закон. Який і визначає, що референдум є способом здійснення влади безпосередньо Українським народом і полягає він у затвердженні громадянами України рішень з питань загальнодержавного значення шляхом таємного голосування в порядку, встановленому законом.

Всеукраїнський референдум за законом ділиться у статусі на конституційнийратифікаційнийзаконодавчий і загальний.

Однак закон не може вимагати більшого, ніж це передбачено Конституцією.

Про яку нову редакцію Конституції України, що за законом має виноситися на всеукраїнський референдум, може йти мова, якщо сама Конституція не передбачає своєї нової редакції, а йдеться в ній виключно про зміни до Конституції чинної?

Про яку зміну території може йти мова в унітарній державі, якщо порушення її територіальної цілісності заборонене, а її внутрішня структура ніяк не пов’язана територіальними взаєминами?

Чим тоді відрізняється зміна території за всеукраїнським референдумом від установлення і зміни меж районів і міст, про що опікується Верховна Рада?

Крім уповноваженого Верховній Раді призначення референдуму щодо питання зміни території, автори Конституції ввели поняття референдуму за народною ініціативою, який призначається президентом.

Однак процедура цієї народної ініціативи є вкрай непростою, точніше, майже неможливою для реалізації.

Які і кому та за які кошти треба прикласти зусилля, щоб організувати народну ініціативу зі збором трьох мільйонів підписів виборців за умови, що підписи зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області?

І лише одного разу (!) така ініціатива конституційно сталася – у квітні 2000-го року, – коли народна воля дивним чином співпала з волею президентською…

А що закон про референдум

Законів про референдум, на відміну від численних законів про вибори, було всього два.

Перший був прийнятий ще в липні 1991 року і називався “Про всеукраїнський та місцеві референдуми“, а другий, нині чинний, під якось ніби навмисно скороченою назвою “Про всеукраїнський референдум” було прийнято вже дещо розхолодженою до роботи Верховною Радою 6-го скликання наприкінці терміну її повноважень у листопаді 2012 року.

У правовому сенсі законодавці повелися якось кумедно – повернувшись до тексту законопроекту першого читання і прийнявши його в цілому, вже провівши читання друге з численними поправками.

Новий закон викликав масу нарікань з боку опозиції. Зокрема тодішню владу, яка спровокувала “такий прикрий на весь світ закон”, звинуватили у “дикому адмінресурсі” через повний контроль влади над референдумом за допомогою “своїх комісій референдуму“.

Особливо дісталося нав’язуванню прийняття нової редакції Конституції та змін до неї за народною ініціативою без участі Верховної Ради.

У запеклих дебатах забули навіть про таку суттєву деталь: новим законом виключено всі засади щодо місцевих референдумів, чим якось ніби навмисно безглуздо заперечилося конституційне право громадян на участь у житті громади.

Оскільки тодішня парламентська опозиція нині стала провладною більшістю, виникає питання: що заважає виправити “негідний закон” про референдум і надати йому так ще недавно завзято бажану демократичність? А заодно й повернути народові незалежне від усіх влад право на місцеві референдуми.

Чи й цю владу влаштовує її повний контроль над референдумами та їх результатами?

Ще одна гілка влади? – Чи не головна?

При доволі чіткому розподілі державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, Конституція якось обережно, не даючи прямого визначення, обумовлює владу установчу як виключне право народу визначати і встановлювати конституційний лад. Це – щось на кшталт стовбура до дерева гілок.

І якщо законодавча, виконавча та судова гілки влади здійснюються опосередковано через їх органи, то установча влада також повинна мати спеціально обраний орган, уповноважений від імені народу на “визначення і встановлення конституційного ладу” шляхом підготовки змін до Конституції або навіть її нової редакції, якщо конституційний лад держави змінюється істотно.

Жодна спеціальна чи надзвичайна конституційна комісія, жодна конституційна асамблея, призначена як завгодно і ким завгодно, не може мати права змінювати Конституцію, якщо вона не обрана і не уповноважена на те народом – єдиним джерелом влади.

На превеликий жаль, наша Конституція не передбачає ні створення такого органу, ні власної ініціативи народу вносити зміни до Основного Закону. У її розділі XIII вказано, що такі зміни приймаються Верховною Радою, і лише коли зміни стосуються розділів I, III і XIII Конституції, тоді їх доля передається на суд народу через конституційний референдум.

Тобто Верховній Раді без конституційних на те підстав – їх немає в Конституції – передаються ще й функції установчої влади.

До речі, було б доволі логічним призначати установчим органом склад Конституційного Суду України та Центральної виборчої комісії, інших незалежних від влади органів. Щоб ні президент, ні Верховна Рада, ні навіть і вищі суди не впливали на їх незалежність та роботу.

Про легітимність взагалі та референдуму зокрема

Термін “легітимний“, законний – за словником, нині став доволі популярним і вживається модним запереченням “нелегітимний”, коли підкреслюється незаконність виникнення того чи іншого органу або вчинення певної дії.

І, на жаль, частенько слово це використовується для виправдання якихось одних дій у противагу іншим.

Безперечно легітимне явище майдану як народного волевиявлення за дозволеним Конституцією мирним зібранням громадян протиставляється незаконним діям влади, єдиною вимогою до якої була її заміна. Саме така влада стає нелегітимною за волею народу.

Однак, якщо вже бути прискіпливим у правовому сенсі і “чіплятися за правду”, то наскільки легітимним є повернення у дії окремих положень Конституції 2004 року, якщо такого терміну, як “повернення до дії положень Конституції” в Основному Законі немає, а є цілком чітко прописана главою XIII процедура внесення змін до Конституції, чинної на той час, а Верховна Рада не має інших повноважень, як вносити такі зміни виключно за законом, а не сумнівними постановами?

Наскільки легітимною є постанова Верховної Ради про “самоусунення президента”, якщо в конституційному переліку причин дострокового припинення повноважень президента такої насправді немає?

І наскільки легітимно голова ВР став виконувати обов’язки “самоусунутого” президента за парламентською постановою від 25 лютого, якщо Конституція-2004 насправді “повернулася до дії” лише тижнем пізніше на наступний день після опублікування відповідного закону, неконституційного, а тому у правовому сенсі нікчемного, в газеті “Голос України” 2 березняі за чинним на ту пору Основним Законом станом на 25 лютого виконувати обов’язки президента мав би в.о. прем’єр Арбузов?

А чи може бути легітимним уряд, сформований за процедурою Конституції, хоча й “повернутої”, але яка на той час ще не набрала чинності?

Навіщо цей стрімголовий поспіх, якщо у “принципі легітимно” можна було довести своє право і собі самим та світовій спільноті в конституційні строки та норми спокійно і виважено – прийняти, хоча би, ту ж постанову про уряд та виконуючого обов’язки президента, діждавшись публікації закону про повернення Конституції-2004, щоб ніхто не дорікнув у прикрій для всіх нелегітимності?

Була навіть можливість організувати імпічмент президентові, аби, справді, вчинене не виглядало переворотом. Не додумались – і Янукович тепер довічно залишився зі званням “президент”,оскільки за вимогою Конституції не був усунутий в порядку імпічмент.

А недолугі постанови навздогін про зняття з нього звання президента – курям на сміх.

Що стосується легітимності референдуму, беззаперечну відповідь тут дає сама Конституція: у загальному сенсі як волевиявлення громадян легітимним є будь-який референдум крім тих, на які винесено питання, заборонене Основним Законом – щодо податків, амністії і бюджету, – і який за інших причин просто не може не проводитися.

А держава зобов’язана сприяти будь-якому вільному волевиявленню народу і не перечити перепонами у законі “можна-не можна”.

Тому за суттю своєю народне волевиявлення у будь-якій його формі є волею народу, яка не може бути нелегітимною. Нелегітимними можуть бути лише перепони до цього.

Це – як право кожного вільно дихати, яке не може бути нелегітимним ні через те, що немає закону про дихання, ні через те, що такий закон є, і дихати слід за цим законом.

Якщо за Конституцією організація та проведення місцевих референдумів і забезпечення їх результатів віднесено до виключних повноважень місцевих громад і їх об’єднань, зокрема й Автономної Республіки Крим, то на якій підставі Верховна Рада може визнавати такі референдуми нелегітимними?

А от порядок проведення та наслідки референдуму, щоб не було анархії, мають відповідати закону, за яким його і проводиться. І це, власне, єдина вимога, за якою референдум як народне волевиявлення може бути визнаний таким, що є нелегітимним через те, що неправильно проведений.

Однак і про це має визначитись народ, оскільки “неправильне проведення” має свою помірковану межу.

Народ може сам встановити порядок проведення референдуму, якому він довірятиме – і це є вищою ознакою справедливості. А влада може хіба що – долучитися до цього, якщо їй повірять

Ніхто, крім кожного…

Безумовно, Конституція має бути такою, щоби кожна її засада була ясною і розумілася громадянами однозначно і виважено, оскільки Основний Закон стосується кожного з. Заповідь – найпростіша форма таких засад.

Можливо, мені байдуже, в який спосіб та в якому порядку забезпечуватимуться мої загальноприйняті у всьому світі права і свободи. Головне мені – щоб ці свободи були і ніхто та ніщо не змогло їх порушити.

Все одно, як “хитатиметься” дерево влади своїми гілками – законодавчою, виконавчою та судовою. Головне, щоб дерево було міцним, а ці гілки діяли на користь народові, щоби були відповідальні перед народом і не влаштовували між собою змагання, хто від того матиме більше вигоди.

Кожен може бути байдужим до того, як формується судова система, але вона має бути незалежною, діяти справедливо і служити виключно народові.

Однаково, як виконуватиме свої функції Верховна Рада та в який спосіб слід контролювати роботу народних депутатів, але я повинен мати виключне право відмовитись від їх представництва, а загалом і від Верховної Ради, якщо вони мене не влаштовують.

Я не можу вплинути на діяльність Кабінету Міністрів, але робота уряду має бути такою, щоб успішно здійснювалась виконавча влада і виконувались соціально-економічні програми держави в інтересах кожного її громадянина, а за тим приглядали і Верховна Рада, і президент, а закону дотримуватися вимагали чесні і справедливі суди.

Я можу погодитися з будь-яким переліком повноважень президента, парламенту та суддів, але жодне з них не може перевищувати моєї волі, в особі кожного громадянина, за якою та для чого їх обрано, – чинного народного волевиявлення.

Ніхто, крім кожного з нас, не має права вирішувати, як має жити громада і як формуватимуться об’єднання місцевих громад та якими мають бути їх стосунки, особливо майнові з державою, аби громада процвітала для кожного із нас, а загалом і для держави.

Виключно народ

Однак, попри всі ці “дещо технічні” за суттю особливості взаємин громадянина, суспільства і держави: ніхто насправді за мене не дасть відповіді, в якій державі я хочу жити – в унітарній чи федеративній.

Ніхто не зобов’яже мене визнати державною мову іншу, ніж ту, від якої походить назва моєї країни та якою має співатися і співається Гімн Держави, як і я не можу заперечити право громадян, чия рідна мова є іншою, на те, щоб і їх мова використовувалась як офіційна хоча б у тому регіоні, де вони у більшості проживають, а якщо домовимося – то нехай і по всій Україні.

І чому моє самовизначення як громадянина держави Україна має бути однозначним, а чинне за міжнародним правом подвійне громадянство не допускається без узгодження зі мною?

Чому за мене група осіб, яких я не уповноважував, має визначати, якою республікою має бути моя держава – президентською, парламентською чи змішаною, тобто кому віддати перевагу в управлінні державою – одноосібно відповідальному президентові із всесильною булавоюВерховній Раді з колективною відповідальністю чи дозволити їм поділитися повноваженнями так, щоб Україна від того була щасливою?

Ніхто, окрім кожного з нас, не може встановлювати, яким має бути парламент –однопалатним чи двопалатним – та чому не узгоджується зі мною кількісне представництво його депутатів – 450, 300 чи обґрунтовано інше їх число?

Чому без думки кожного з нас строк повноважень наших представників – депутатів усіх рівнів, президента – встановлено саме п’ять років, а не чотири, а то й менше, якщо рівень довіри до них мізерний?

І чому самі депутати собі визначають, як вони мають обиратися до парламенту – за пропорційним принципом із саме таким відсотком обмеження, у спосіб відносної більшості голосів виборців округу чи ще в який інший, вигідний їм спосіб?

На ці питання я маю дати відповідь особисто – без призначених мені посередників у вигляді спеціальних парламентських комісій чи президентських конституційних асамблей, а сформульованих уповноваженими на те мною представниками установчої влади – шляхом мого волевиявлення на референдумі.

Задля ясної вигоди

Звичайно ж, для достеменної відповіді щодо свого інтересу я маю чітко розуміти, чим різняться територіальні устрої унітарної та федеративної держави, а далі й прояснити собі, чому, скажімо, федеративні Австрія, Австралія, Німеччина, Канада та США поживають собі цілісними доволі щасливо, а федеративна Україна вже назавтра від того не те, що розвалиться, але ж переб’ємо один одного?

І чому перевага тієї чи іншої форми республіки – що дасть мені формування уряду президентом чи парламентом? Як від того зміниться виконання урядом Державного бюджету та Програми його діяльності?

І чим мені та країні завадить друга державна мова? Або в чому полягає загроза державі від подвійного громадянства?

Безперечно, для ясної відповіді я маю знати, яка мені та кожному з нас вигода чи збитки від двопалатного парламенту, чому депутат має представляти, скажімо, інтереси саме такого числа виборців і який строк повноважень депутата для повноцінного їх виконання мені найвигідніший, чи що дасть мені право обирати мирових суддів і доручити їм формувати суддівську систему далі.

Саме на таких основоположних для змісту Конституції моїх відповідях має ґрунтуватися суспільний лад моєї держави, право визначати і змінювати який належить виключно народові – тобто кожному з нас, як і декларується про це у глибинній за змістом статті 5 моєї Конституції.

Але для цього саме мене і слід спитати

Сергій Каденюк, для УП (23.03.2015)

***

Загрузка...

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ