Не секрет, що учасники АТО, особливо бойових дій (!), після повернення «звідти», можна сказати, «страждають загостреним відчуттям справедливості», бувають агресивними, болюче реагують на деякі «рядові речі» для пересічних людей тощо…
Ось декілька простих порад щодо «особливостей спілкування» з учасниками бойових дій:
Ніколи не називайте їх “АТОшниками”! В усьому світі їх називають ветеранами. Давайте не будемо знецінювати їхній подвиг. Навіть якщо він випивший. Він таким чином стрес знімає… Пам’ятайте, що війна – це дуже страшно.
Не питайте їх нічого про війну і про політику. Ви знову їх повертаєте у цей стрес. Якщо заговорив сам – постарайтеся їх почути. Не сперечайтесь! Просто вислухайте. Не дратуйте. Будьте щирими! Ветерани, що повернулись із АТО, бачать тебе вздовж і впоперек.
Салюти і петарди. Вже не знаю, як з цим боротись… Я часто буваю в зоні АТО – цей звук настільки схожий! Я підлітаю на ліжку! А хлопці просто ховаються під диван і кричать усій сім’ї: лягайте! Для них це дуже важко.
Не жалійте їх, а просто поважайте. Якщо це інвалід без кінцівки – не треба жаліти. Їм це не подобається. Просто поважайте і допоможіть їм.
Не робіть різких звуків і ніколи не підходьте до них зі спини. Не можна стукати по плечу ззаду! Хочеш щось сказати – обійди, подивись в очі і скажи. Тоді він тебе почує. Інакше він може просто вдарити.
Головне – терпіння, повага і любов. Вони – герої, і вони цього заслужили. Давайте прикрасимо їхнє життя і станемо їхніми друзями.
Ці поради з цікавого матеріалу в контексті відповідної проблематики.
Як капелан (військовий священик) я більше 30 разів бувала в зоні АТО. Я спілкуюсь там і тут, на мирній території, із ветеранами війни. Тема, яку я хочу розкрити: порозуміння демобілізованих із суспільством. Я хочу трішки розповісти про них, аби ви зрозуміли, як вони мислять, чому вони такі “дивні”, агресивні, чому у ЗМІ так багато пригод за участі учасників АТО.
Трішки статистики. 58 тисяч американців загинули у в’єтнамській війні. Згідно з різними джерелами, протягом наступних 10 років 60 тисяч демобілізованих вчинили “суїцид”.
50% ветеранів різних війн, в яких брали участь американці, які повернулися, мають алкогольну та наркотичну залежність, 25% – вчинили суїцид, і лише 25% вливаються в суспільство, тобто це люди, які можуть соціалізуватися. І це при тому, що там такий соцпакет, така повага до ветеранів! По Україні поки що немає статистики, але вже зараз відомо більше як про 500 фактів суїциду військових, що брали участь в АТО. Кожне 10 подружжя – розлучається.
Ніколи не забувайте, що наші військові – це герої! Вони тримають мирне небо над нами, щоб наше місто могло розвиватись, а ми в ньому жили спокійно, щоб наші дітки могли ходити в дитячі садочки та школи.
Людина, яка повернулася з війни, ніколи не буде такою, якою вона туди йшла. Війна залишається назавжди. Як і контузія.
Він начебто повертається з війни, але травма, яку він там отримав, може інколи зрівнятись із травмою, яку він отримує при поверненні. Один вояка якось сказав: я знаю, як перемогти ворога, але не знаю, як жити серед своїх.
У них відбувається дуже сильна переоцінка цінностей. Багато з них втратили побратимів на війні. Вони не розуміють, чому суспільство таке матеріальне. “Чому ви труситесь, що євро піднялось? Тут мій товариш загинув…” У них зовсім інша картина життя – і це вже назавжди. Коли він повертається, в нього дуже багато руйнується мрій, сподівань, бо вони не бачать позитивних змін.“За що ми воювали?” – думаю, вже всі чули цю фразу. Це їхній біль.
Ветерани, які повертаються, не бачать півтонів: у них або чорне, або біле. Або ворог, або друг. Або добре, або погано. Я колись була на “нульовці” – і там усе зрозуміло, ворог навпроти – він стріляє. Але коли стріляє місцеве населення у спину – це дуже важко. Я коли приїжджаю в зону АТО, завжди питаю про ставлення місцевих. Дехто мені показував автівки постріляні. Вдень посміхаються, а вночі стріляють. Колись на один блокпост дідусь приніс мед – і той зірвався…
На війні вони живуть інстинктами виживання. У них мета: вижити і виконати наказ. Ці інстинкти вироблені назавжди. Вони приїжджають сюди і не знають, як їх пристосувати до мирного життя. Нещодавно один сказав: я боюсь ходити по траві, бо там може бути розтяжка. Я кажу: заспокойся, ти – в мирному місті. А він по кущах дивиться… Вони роками жили в небезпеці!
Багато з них втратили побратимів. Особливо важко, коли загинув хтось поруч, або коли посварились – той загинув, а ти не попросив пробачення, і вже нічого не можеш зробити. І вони повертаються із почуттям провини: чому не я? чому він?.. Багато з них втрачають довоєнних друзів. Їм з ними просто стає нецікаво. Часом вони повертаються пораненими, і друзі їх просто кидають. Для них це дуже важко.
Вони бачать нічні жахи, через це не сплять ночами. Багато в кого посттравматичний психічний розлад. Це дуже ускладнює життя на мирній території.
Не дивуйтеся, якщо побачите на вулиці воїна, який зупинився посеред міста і загубився. Це буває на запах солярки чи крові, або коли місце на щось схоже… І його перемикає. Він бачить флешбек, не розуміє, де перебуває. Він може бути посеред нашого чудового міста і бачити картину війни.
Бувало, приходить дружина ветерана з синцем. Питають: звідки? Не подала бронік уночі… Така реакція. То вони дружин “в окопи стягують”, то ще щось, кричать вночі. Їм дуже складно! Втрачається порозуміння у сім’ях. Дружина жила окремо, він – жив окремо. У них різні сподівання. Вона думає: ну от, повернеться, картоплі накопає, дітей у школу водитиме, гроші будуть, перекриємо стріху… А він думає: повернусь додому, нарешті поїм нормально. Хай мене тільки ніхто не чіпає. Доводиться вчитися наново жити разом. Ще одна проблема: інколи діти їх не впізнають, не сприймають. Багато ветеранів закриваються у собі – не хочуть спілкуватись ні з ким.
Але є і позитивні зміни після повернення: особиста зрілість, близькість до Бога, цінність військового братерства і родини, народження нових дітей, вступ до вищих навчальних закладів – на щастя, є спеціальна програма.
Лариса Когут, капелан
*Виступ із форуму “Це – твоє місто” (infomist.ck.ua)
