Сьогодні, вдень у розмові із своїм товаришем Павлом, отримав порцію критики, що наш сайт депресивний і новини які почали його наповнювати депресивні, сухі і сумні. Прийшовши додому після не дуже простого вікенду сів і задумався щодо його слів…. Передивився останні новини і звернув увагу, що багато публікацій про Війну. І все ж те, що «болить» і постійно надсилає нам інформаційні меседжи…. про те і пишеться. І навіть те про, про що йтиметься далі теж торкається, навіть більше, обіймає військову тему. Але ми не будемо констатувати здобутки і поразки на фронті, а виокремимо декілька тижнів із життя пересічних(хоча їхня непересічність випливає із їхніх вчинків) чернівчан і не тільки…
Будемо відверті, ми всі зараз перенасичені інформацією про АТО та бойові дії і знаходимося у постійній напрузі. І у всіх соц мережах тільки те і читає від різних користувачів: «Збираємо гроші на їжу, ліки, одежу та засоби пересування для добровольчих батальйонів». Волонтерський рух набув надзвичайних розмірів і впливу у нашій країні. Наш край теж не став винятком. Але одне діло, коли разом з волонтерами допомагаєш одягти, убезпечити чи нагодувати бійців, а інша справа придбати за кордоном авто привезти сюди і передати на фронт. Не завжди віриться, бо чуєш, що там митниця вимагає хабар, не пропустили машини швидкої допомоги, чи зібрав шахрай гроші і зник…
Але ті люди з якими вдалось поспілкуватись і в деяких питаннях навіть долучитись до справи – це зовсім інша – позитивна історія. І це історія навіть не про констатацію якоїсь благої справи і подяки цим благодійникам, а спроба зануритись у маленький відрізок життя декількох людей, здавалось би з різних частин світу та соціальних прошарків і професій, але доля їх магічним чином зводить докупи у Чернівцях під час втілення у життя задуманого. А почалось все з того, що один чернівецький лікар Дмитро поїхав до Німеччини, на кількаденний курс стажування. У тюрінгійському місті Арнштадт його із радістю зустріла сім’я Онуфрейчуків(Куглер), у них вдома Дмитро і зупинився. А сім’я Онуфрейчуків, це буковинські емігранти, які більше 10 років живуть у Німеччині за їхніми законами, правилами та звичками. Але як виявляється в душі і по свої суті вони лишаються більшими українцями які лишаються на Батьківщині кричать «Москаляку на гіляку» та співають Гімн України…. в караоке. Так от вони повідали, що планували купити вантажне авто для бійців АТО, але потрібна допомога із перевезення його на Україну та куди і кому його передавати. На цьому моменті, багато хто почне розмірковувати на тему – та ці «німаки педантичні», у них грошей кури не клюють, що для них купити одне вживане авто. Та насправді, ті хто так вважають, дуже сильно помиляються, що їм там легко все давалось і дається. Із спілкування можна зробити висновок, що вони досить важко працюють, як і всі німці, тому вирвати із бюджету пару тисяч євро, також чутливо для них. І от ця ідея об’єднала вже цих людей, а потім один дзвінок лікаря у Чернівці іншому лікарю Миколі (я прізвища наших лікарів принципово не публікую, бо так домовлено, хоча по фото їх певно і так впізнають, Чернівці то – Відень, але все ж маленький))), який також «на дзвінку» в цю історію долучив вже хлопців із передової з одного із добровольчих батальйонів. Вирішено куди і кому везти. Машину, за день, знайшла берегиня домашнього вогнища німецьких буковинців пані Розалія, за допомогою звісно інтернету. Тут вже голова сімейства пан Олександр на ділі перевірив авто і все – Фольксваген Т4 у дворі будинку. Два дні машину готували до 1500 км переїзду. Ну все в дорогу. Поїхали втрьох – чернівчанин Дмитро і пан Олександр із сином Ігорем, втрьох і спокійніше, легше і все ж – веселіше)) З добу, вже буди на кордоні, і не без певних маніпуляцій – дві митниці пройдено, а на львівській землі їх зустріли вже хлопці із «Правого сектору». І тут не можна оминути перші емоції після перетину кордону.
Олександр Онуфрейчук: « Я не можу передати своїх вражень, від зустрічі із цими хлопцями(бійці), все якось так по дружньому, без зайвих запитань, обійми, так ніби все життя знайомі і подяка одне одному за спільну справу, за майбутню перемогу. І розуміння, що хлопці інакші, без тягаря буденності з іншими оголеними почуттями справедливості та принциповістю!»
Потім дорога додому вже по рідній українській землі. Далі доведення до ладу агрегатів авто, утеплення, облаштування – до якого долучались не знайомі між собою люди. Треба якесь реле, зимова гума, фільтра – пост у соц мережі і дзвінки від абсолютно не знайомих(тепер вже товаришів, без перебільшення) зі Снятина із словами: «Що і скільки треба?, ви мене не знаєте, але все зробимо», це вже не говорячи про товаришів, які килимове покриття для обшивки, готові були із кімнати зняти, бо часу не було чекати до ранку.
Обід 30 листопада і підготовлена машина поїхала на схід нашої країни. Так цими рядками я дійсно вдячний – нашим патріотам з Німеччини та всім кого об’єднала ця добра і потрібна справа. Так ми вкотре пересвідчились, як свідомі громадяни можуть легко самоорганізуватись та зробити те в чому, на жаль, не допрацьовує державна бюрократична машина, а вона буксує у багатьох речах. А ще відчули звичайний людський фактор, скільки ж життів переплелося, познайомилось, отримало нові враження, заряд позитивом, енергією і все це у нас в Чернівцях. А висновки робити не будемо, у тексті…. висновки має зробити кожен сам для себе…
Олександр Білоус, Fakty.cv.ua