Чернівецька американка презентувала ще один кліп з «воєнного циклу» (відео)

1
452
Загрузка...

Талановита і супер універсальна чернівчанка Юлія Косівчук, яка нині живе в Америці, передала чергове музичне вітання з-за океану – новий кліп з військово-патріотичного циклу.

 

У рідних Чернівцях Юлія вже із зовсім юних років стала відомою і заслужила визнання й повагу у різних сферах діяльності. Вона має в активі і спортивні та тренерські успіхи, і літературні премії, і журналістський досвід (у т.ч. у найтиражнішій газеті регіону «МБ»), чудово малює, сама пише і виконує пісні, та й просто Людина з великої літери.

До слова, у літературній царині вони відзначалися разом із сестричкою Антоніною: Літературну премію імені Вадима Коваля Юлія отримала у 2002 р. (збірка «У стилі достиглого льону»), а Тоня – у 2004 р. (збірка «Оскомина 25-го кадру»).

У 2004 р. Юлія Косівчук переїхала до США. Ні, не в пошуках заробітків, а через кохання – вийшла заміж за екс-чернівчанина Ростислава Бучка, який жив там. Він, до слова, теж захоплюється різними видами мистецтва, хоч є за фахом фізиком. Українсько-американську «ячейку общества» вони утворили в м. Берклі (штат Каліфорнія). Згодом у них народилась донечка Марічка, а потім і Іванко.

Юлія і там продовжила тренувати юних каратистів, малювати і писати та виконувати пісні. Її «коньок» – ліричні, душевні пісні з глибоким сенсом, які, як кажуть, беруть за душу. Чого вартує хітова «Мама», яку багато хто слухає зі сльозами або «з комком в горлі».

Останнім часом чернівецька американка, із зрозумілих причин, пише пісні переважно військово-патріотичного змісту. Виконувала вона свої твори і на благодійних концертах на підтримку воїнів АТО (і в Америці, і в Україні).

У неділю, 3.04.16, в інтернеті з’явився кліп на чергову пісню з цього циклу – «Коли небо кольору какао».

Це все результат перегляду новин з України та переживань за події на сході нашої держави…

Отож, пропонуємо до вашої уваги названий новий кліп та інші пісні Юлії Косівчук в її ж виконанні. Приємного перегляду!

Якщо пісні вам сподобались, можете залишити свій  коментар – авторці буде приємно;)

Нижче дивіться і цікаве інтерв’ю з Юлією.

fakty.cv.ua

Слова, музика, вокал, фото – Юлі Косівчук. Гітара, запис, зведення – Павло Захаров. Беквокал – Ірина Захарова.

***

сл., муз. виконання Ю.Косівчук. присвячується Небесній Сотні. Фото з інтернету.
О, хтось мій улюблений,
В спогадах загублений,
У кватирку випуcти щось крилате.
Свічка сумно кліпає,
Вдосталь в Бога хліба є.
Тільки дуже холодно в землі спати.

О, хтось мій невтішений,
В спогадах залишений,
Як мені безтілому в тебе біль прийняти?
Туга потічком пливе,
З кулі вишенька росте.
Бог мені із хмари вже шиє хату.

О, хтось мій розгублений
В телефонні дзвони бий!
У кватирку випусти мою душу!
Рідна Земле, прощавай!
Відкриває Бозя Рай,
Я за вас у тім раю
Помолитись мушу!

***

Слова Галини Тарасюк. Музика, вокал, відео – Юлії Косівчук. Аранжування, бандура – Ольги Гук. Запис – Віталія Хряпіна.

***

Dedicated to Russian government – not Russian people.
Song by Julia Kosivchuk. Electric guitar – Ed Ricco, drums – Patrick Marquis; Ross Buchko (in the video).

***

Присвячується нашим героям! Слава Україні!
Юля Косівчук – Поговори зі мною / Julia Kosivchuk – Talk to me
Юля Косівчук (слова, музика, вокал), Павло Захаров (гітара і запис), Ростислав Бучко (аранжування).
Частина фотографій з Інтернету.

***

Виконують Юля Косівчук і Оля Гук. Звук: Олександр Мацько.

***

Слова, музика – Юлії Косівчук. Гітара – Ростик Бучко. Благодійний концерт у Сан Франциско на підтримку воїнів АТО.

***

Слова, музика – Юлії Косівчук. Гітара – Ростик Бучко. Благодійний концерт у Сан Франциско на підтримку воїнів АТО.

***

***

Слова, музика – Юлії Косівчук. Гітара – Ростик Бучко. Благодійний концерт у Сан Франциско на підтримку воїнів АТО.

***

***

Слова, музика, вокал – Юлії Косівчук. Гітара – Ростик Бучко. Благодійний концерт у Сан Франциско на підтримку воїнів АТО.

***

Юля Косівчук (слова, музика, вокал), Оля Гук (аранжування, бандура). Віталій Хряпін (звук), Катерина Дронова (відео, монтаж), Ростислав Бучко (фото), Ігор Константинюк (фото).

***

Пісня Юлі Косівчук (запис починається з другого куплету) живе виконання з донькою і чоловіком. Мітинг у Сан Франциско АКЦІЇ ПРОТЕСТУ “НІ ДИКТАТУРІ ЯНУКОВИЧА” 2014.01.24. Відео — Віктор Шевчик.

***

Міні казка. Короткометражний фільм Юлі Косівчук

***

Пісня Юлі Косівчук, домашній запис 2010, домашнє відео 2007

***

***

Чернівчанка Юлія Косівчук живе у місті, де кожен перший – митець

Юлія Косівчук розповіла, як за океаном бореться з хронічною невиліковною хворобою – ностальгією

Художниця, каратистка, журналістка, поетеса, бард та просто хороша людина Юлія Косівчук і в Чернівцях є при ділі, і за кордоном не пропадає. Вона влітку 2004 року через “не хочу” виїхала з Чернівців до Америки. Стверджує, причиною було кохання.

– Це я вийшла заміж за чернівчанина Ростислава Бучка – неймовірна людина, дуже неординарна. Фізик, але в мистецтві розбирається, можливо, більше, ніж я. Тож закохалася і подалася за ним. Це 1,5 року він мене вмовляв поїхати до Америки, а я не хотіла. Бо як? Куди подіну своїх дітей – 60 вихованців клубу карате? Плюс журналістика, друзі, родина… Ну, молода дівчина, стільки усіляких ідей нереалізованих. Тож не хотіла, але поїхала. Перший рік був неймовірно складним через культурний шок, відсутність близьких. Адже я така людина, яка дуже прив’язується до рідних, друзів і коли їх довго нема поряд, то вони мені починають ввижатися на вулиці. До прикладу, мені постійно бачився мій близький друг Микола Антофійчук. Йде якийсь блондин високий і мені хотілося кинутися: “Микольцю!”, а то був не Микольцьо, – розповідає Юлія Косівчук.

За її словами, ностальгія – невиліковна хвороба, яка з часом стає хронічною. Радіє, що має можливість щороку приїжджати до Чернівців, мовляв, тут я вдома.

– Дієвий спосіб боротьби з ностальгією за океаном – це телефонування друзям, “емейлення”, “фейсбучення”, Боже, як це звучить (сміється, – авт.). Вважаю, коли є можливість спілкуватися через Інтернет – краще, ніж не спілкуватися взагалі. Але коли приїжджаю сюди, то друзі кажуть: “Як здорово, що ти приїхала й нас зібрала, а то ми тут не бачимося. Ось так – рутина”. Тож відчуваю, що, можливо, в мене є більше спілкування з ними, ніж у них тут. Вони мені всі дуже дорогі люди й завжди, коли фізично не встигаю з усіма зустрітися (зазвичай приїжджаю лише на три тижні, коли у чоловіка відпустка), то ми організовуємо спільну “тусню” з солодощами, канапками, грилем та гітарами. Цього разу через візові проблеми ми приїхали аж на три місяці. Але для мене це плюс, що можу бути вдома та ще й на Великдень, – щиро тішиться Юлія.

Вона з сім’єю – чоловіком Ростиславом та маленькою донечкою Марічкою – живе в американському місті Берклі, штат Каліфорнія. Каже, що Берклі – це місто, де кожен перший – митець.

– Не кожен другий, а кожен перший, – наголошує чернівчанка, – художник, музикант, екстрасенс, легальна чи нелегальна відьма, бомж… Одне слово, неординарних людей там більше, ніж ординарних. У нас би на таке сказали: “Збір Богородиці”.

Традиційне запитання, яке ставлять Юлії друзі: “А де жити краще?”. Дівчина стверджує, що в побутовому плані в Америці, звичайно, краще і простіше, але не для всіх:

– Щоб жити, мені потрібно творити. Одне слово, мені треба жити, не знаю, як це сказати, чи Україною, чи не Україною, але мені треба бути тут. Коли приїжджаю сюди, відчуваю, що дихаю. Хоч тут і порохи, нема значення. Маю на увазі, коли тебе розуміють. Тобто ти пишеш пісню – і розуміють твої вірші, суть цієї пісні. А в Америці я не маю такої можливості. Так, я пишу і англійською, але потрібно постійно, щоби хтось був поряд, хто розуміє, хто відчує, хто переживе, для кого образи будуть близькими (наприклад, мольфар). Американцю треба дві години розповідати і він буде сумлінно махати головою так-так, а потім скаже: “Нічого не зрозумів, але кльово”.

“Я не професійний ні художник, ні музикант. Ніколи не заробляла цим грошей”

Ю. Косівчук

З іншого боку, за кордоном Юлія Косівчук має можливість малювати картини. Такі твори не потребують якихось пояснень, нема мовного бар’єру, їх розуміють будь-де.

– Якось так Бог допоміг, що останнього місяця перед від’їздом аж п’ять виставок мала. Правда, вони такі, примітивні, себто не грандіозні імпрези художника, а так, в кафе. І в п’яти різни точках – кафешках і навіть в галереї в Сан-Франциско – досі висять мої картини. І днями мені написали, що одну з них – придбали. Не знаю, за скільки, бо Ростик, чоловік, вивішував картини з цінниками. Й ось пише власник кав’ярні: “Йшов чоловік дорогою, побачив через вікно нашого мистецького кафе твою роботу, забалдів від неї, зайшов і купив. І вийшов такий щасливий!”. Мені це дуже подобається, а за скільки купив – це вже не так принципово, – стверджує художниця.

– Юліє, нашим людям не завжди вдається знайти себе навіть вдома, а ти і тут активна, і там не пасеш задніх. У чому секрет?

– Якось один мій друг сказав: “Ти – домогосподарка? Я собі це не можу уявити!”. Ось і я собі це не можу уявити. А те, що зараз не працюю, бо наразі не маю в Америці дозволу на роботу, ще не означає, що я просто повинна сидіти і тупо дивитися серіали вдома. Наприклад, моя донечка Марічка, їй в квітні буде три рочки, також біля мене малює. А коли вона мала 9 місяців, то постійно хотіла бути у мене на руках. І я малювала разом із нею, і коли вже рука втомлювалась – малювала лівою. І такі картини виходили! Чоловік каже: “Класно. Бач, заодно й тренування”. Просто сидіти й нічого не робити вдома я не можу.

– Як американці сприймають твою поезію англійською?

– Класно, я навіть була здивованою. Просто я класично пробую… Ой, я ж не можу пробувати, я ніколи не пробую, якщо пишеться, то пишеться, і опісля нічого змінювати не буду. Так ось, я римую вірші, хоча зараз модно писати верлібри, а я принципово не пишу верлібри, не знаю чому. Тож в Америці римовані вірші зараз дуже рідко трапляються, напевно, це зараз така тенденція. І коли пишу, то десь там виставляю свої вірші американським друзям. І якось мій друг Гауер – американський філолог, схвально відгукнувся: “Слухай, ти тут такі слова вживаєш і рима у тебе є!”. Ну, незвично їм. Але, звичайно, то зовсім інакше, бо у мене нема того відчуття мови, яке у мене є в українській. Бо англійська нерідна мені, я не думаю нею. Хоча, звичайно, непоганий маю рівень, бо уже стільки років там живу. Але все одно це не те.

– На життя в Америці заробляє чоловік?

– Так, чоловік приносить, як кажуть американці, хліб додому. Але коли в мене був дозвіл на роботу, то я працювала. Займалася теж мистецтвом, але бойовим (усміхається, – авт.). Викладала карате в поганих районах Окленду. Платили хороші гроші (40 доларів за годину), але в тих районах стріляли, там могли тусуватися наркодилери. І якось не прийшов на тренування мій учень (це початкова школа). На запитання “Чому?”, відповідають, що він на похороні у кузена. “Що трапилося з кузеном?”, кажуть, була перестрілка і гангстери його вбили. Від цього в мене був шок. А наступний шок трапився тоді, коли дізналася, що вихованець не прийшов на тренування, бо у його кварталі цілий день стріляли й мама дітей замкнула в хаті, щоб вони не виходили. Це для мене було настільки дико! Але цікаво, що життя до народження дитини сприймається інакше, ніж коли уже дитина є. До народження доньки я, єдина біла дівчина, безпечно ходила пішки з метровою торбинкою із гантельками, кімоно (чого там тільки не було, мало тренажер з собою не носила). І нічого не боялася. Бо дурна. Тепер уже, чесно кажучи, і на машині не дуже полюбляю тими кварталами їздити, бо стрьомно. Бувало, що повертаюся з тренування, а мені телефонують і запитують: “Як ти? З тобою все гаразд? Бо кажуть, що у кварталі, де ти тренуєш дітей – наркодилери, хтось когось там підстрелив”. Тоді подумала, що нема вибору у цих людей, які там живуть, і за це дітям і їхнім батькам треба давати медалі.

– Як донечку Марічку виховуєш, якою мовою з нею спілкуєшся? 

– Марічка не розмовляє англійською зовсім. У нас вдома є золоте правило, спілкуємося тільки українською. Тому що англійську дитина всюди чує: телевізор, радіо, на майданчику. А з українців у нас в Америці нікого нема. Тож українську Марічка переймає від мене, тата і по скайпу розмовляє із бабусями й дідусями. Читаємо винятково українські книжки. А коли піде в садочок, то, звісно, англійську вона вивчить, діти дуже швидко вчать мову. А наше завдання підтримувати і спонукати до української культури.

– Які зараз проявляються задатки у дитини?

– Мала, якщо є шанс взяти пензлика в руки, його не упустить. У неї є свої фарби, дитячі, але вони її не цікавлять. Проте коли пишу, то і вона хоче малювати моїми дорогими акриловими фарбами. Причому малює і каже: “Мамо, це дорога, а це – птахи”. Потім бере якусь чорну фарбу, замальовує і додає: “А це летів чорний шпак, на них впав і всіх зачорнив”. Ось так, фантазії у донечки хоч греблю гати (сміється, – авт.).

Ольга ШУПЕНЯ, vidido.ua

***

Загрузка...

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ