СОЛДАТ ЮРА ШИПІТКО: “ЩОРАЗУ, КОЛИ Я ЛЯГАВ НА ОПЕРАЦІЙНИЙ СТІЛ, ПРОСИВ НЕ АМПУТУВАТИ РУКУ”

0
241
Загрузка...

Якщо я не можу захищати Україну фізично, то буду активістом. Людей треба тормошити. В мене багато хто питає, який толк, що я був на війні, окрім того, що здобув каліцтво. Деякі люди думають, що якщо ми живемо на самому заході, то нас це не торкнеться, і їм все пофіг. Тому я пояснюю всім, кому тільки можна, що найстрашніше тепер – залишатись байдужим.

До березня я працював менеджером на одній фірмі в Чернівцях. Тільки почав непогано розбиратися в продажах – прийшла повістка. Я пішов, не вагаючись. На такому завзятті був; навіть думав, що Крим будемо відбивати.

Мені багато хто казав, що можуть відмазати. Я відповідав: “Ви що? Ні фіга. Це моя земля, а Росія вже зовсім знахабніла – ще й сюди, на захід дійдуть”

Я живу зараз один. Якби хотів, то в мене була можливість втекти за кордон. Там протягом п’ятнадцяти років моя мама живе і працює, а батько помер 4 роки тому.

25 березня я вже був у Білій Церкві у складі 72-ї бригади. Потім – полігон, а далі – поля Запорізької області. В Зону АТО поїхали в червні. До того часу були на армійських харчах, на армійських матрацах. Але згодом підключилися волонтери, і їхня підтримка стала дуже відчутна. Коли нас відправляли в Донецьку область, в мене навіть броніка не було, а без нього туди їхати страшно. За нашу армійську зарплату я купив собі телефон, з якого можна виходити в інтернет, і почав у фейсбуці кіпішувати, шукати можливість бронік якось отримати. Добре, що в мене в друзях був один журналіст. Він знайшов волонтерів, які мені купили бронік. Але прислали його вже тоді, коли, я проїхав всю Донецьку область. Пронесло, як-то кажуть.

Наш взвод прикривав прикордонників під Амвросіївкою і Успенкою. Багатьох з мого гаубічного дивізиону відправили вздовж кордону, на підмогу іншим батальйонам. Я був у взводі управління, тому залишився на тій же позиції. Але потім ми перетворилися на взвод забезпечення: грузили і відправляли снаряди. За той період, що ми там пробули, усі дуже здружилися. А якщо і виникали якісь непорозуміння, то сміялися: “Чого між собою б’ємося? Пішли краще поб’ємо якогось сепаратиста.” Був такий нюанс: місцеві не хотіли нам воду давати. Але коли водонасосну станцію їхню терористи розбомбили, вони й самі без води залишились. Наші відбили і полагодили там все, тоді вони почали водою ділитися. Місцеві люди на своєму прикладі мали можливість відчути різницю між нами і терористами.

На війні стає страшно, коли тебе поранили, тоді й починають лізти такі думки: будеш жити чи ні. Перед тим, як поранили саме мене, 3 дні літав беспілотник, 3 дні ми його гасили і не могли збити, і три дні нам доповідали, що будуть обстріли. На 4-й день коли його нарешті збили, рація замовкла, розвідка нічого не доповідала, ми якось розслабилися, познімали броніки, каски. Якраз ніч була, я лежу і чую “бух-бух-бух” – пішов дощик “града”. Встав, щоб бігти у бункер, але одразу впав, бо снаряд влучив біля палатки, коли прийшов до тями, хотів підвестися, але рука наче прилипла до землі, – усе пекло і боліло. Чув, що снаряди продовжують падати, побачив ще одного пораненого поряд. Ми так з ним і просиділи під обстрілом деякий час. Інші хлопці поховалися у бункер, але коли нас двох не долічилися, деякі з них не побоялися вибігти під обстрілом, щоб нас врятувати. Був у нас там офіцер один, то він заховався в самий куточок, там сидів і не рипався. Сам був замполіт і психолог. Нам постійно розповідав що і як потрібно робити, а коли дійшло до справи – першим сховався. А тих хлопців, що нас врятували, я шукав, дізнавався хто вони, щоб віддячити. Коли все закінчилось, приїхала за нами машинка, відвезла в наш польовий медпункт, а під ранок нас звідти забрали. В той вечір було 5 загиблих і 20 поранених, а в новинах все поділили на два.

В мене влучило три осколки: один в череп, другий біля хребта і третій в руку. Якби той, що біля хребта, – на міліметр вбік, була б зовсім інша ситуація. Та і з черепом так само: не пробило, а в кістці осколок залишився. Найбільші проблеми тепер з рукою. З’ясувалося, що там перебиті усі нерви. Мені зробили вже 4 операції, але все одно, нерви дуже довго відновлюються. Була ще вена перебита. ЇЇ зашили в Дніпропетровську, а коли зрозуміли, що з нервами проблема, відправили у Київ. Там мені руку врятували. Різні хірурги доклали максимум зусиль для цього. Бо я щоразу, коли лягав на операційний стіл, просив її не ампутувати, казав, що я ще зможу нею працювати. Навіть намагався порухати нею.

Мамі я казав, що мене призвали, але подробиці не договорював, щоб не кіпішувала. Коли мене поранили, я писав смски друзям, але випадково відправив сестрі. А потім у мене зв’язку не було, а мама якраз намагалася додзвонитися, то тільки уявляю, що вона там пережила.

Я зараз дивлюсь на багатьох зі злістю, бо деякі люди пішли воювати, а ті, хто не пішов на війну, ще й насміхаються інколи над атошниками. Мені казали: “Ти дурак, що ти туди пішов”.

Ходиш по місту, дивишся, як молодьож бухає в барах, а потім на п’яну голову виходять і кричать: “Слава Україні і Путін – ла-ла-ла”, показують які вони герої

А мого товариша, який теж був в зоні АТО, відкалашматили дуже сильно. Я на нього подивився – обличчя навіть не впізнав. Його ось такі “патріоти” відлупасили, за те, що він росіянин. Але живе ж він в Україні, і пішов воювати за Україну.

В Чернівцях знімали якийсь проросійський серіал, про Другу світову. Я коли тільки дізнався, почав протестувати, як таке можна допускати. Менти перегородили дороги і дали їм знімати. А найгірше, що продажні люди, за 150 гривень йдуть в масовку. Якби я був здоровий, я б їх виловлював і наказував своїми методами. Бо народ в нас просто спить

Мені хотілося того, що й усім: спокійного життя, роботу, сім’ю. Після Майдану хотілося щось міняти в країні. І я спробував трошки щось змінити – пішов в армію. Але не встиг багато. Думаю, що все ще попереду. Якщо я не можу захищати Україну ф ізично, то буду тепер активістом. Людей треба тормошити. В мене багато хто питає, який толк, що я був на війні, окрім того, що здобув каліцтво. Деякі люди думають, що якщо ми живемо на самому Заході, то нас це не торкнеться, і їм все пофіг. Тому я пояснюю всім, кому тільки можна, що найстрашніше тепер – залишатись байдужим. Намагаюсь потрапляти на якісь конференції. Буду слідкувати, щоб нас, атошників, не ображали. Підключив журналістів. Добре, що серед них є багато таких, які пишуть правду.

Багато хто з хлопців після поранень сидять вдома, бо мають психологічні травми, і єдине що їм потрібно, то спокій. Але я не хочу, щоб про мене забули, списали і сказали, що я сам десь впав і загнав по п’яні собі осколок з якоїсь бутилки. В тінь заходити не можна, бо буде ще важче дістати довідки, які мені належить мати. І на своєму прикладі, як тільки я усього доб’юся, я буду допомагати іншим хлопцям, якщо вони самі не вірять, що щось може змінитися. Бо для тих, хто побував на фронті, в цивільному житті вже нічого не страшно

Я зараз не боюся ні якогось полковника, чи мента, чи прокурора, чи ще когось. Він – така сама людина як і я, просто я там був, а він ні. Тепер він мені не має права сказати, що я проста пєшка, я такого вже не стерплю, а доб’юся того, щоб кинути його в сміттєвий бак, як мінімум.

Після лікарень я приїхав у Білу Церкву за довідкою. Там мені сказали: ми ці довідки не видаємо. Вам потрібно їхати до командира, туди де ви воювали, на Схід. Всі печатки в нього. А тут він ніякого зама не залишив. І взагалі, як він все міг забрати з собою? А якщо з ним щось станеться, хто тоді мені видасть цю довідку? Але я руки не опускаю. Бо зараз буде куча нахлібників, які, напевно, жодного разу і берці не взули, а довідки будуть мати. Корумпованість не зникала поки що нікуди. Але допускати такого не можна, бо Майдан і війна трапились не дарма.

Ми там, в полях, загалом провели 4 місяці. Мені сподобалося, що були хлопці з усієї України. Там не вистачає, звісно, якихось звичайних речей: комп’ютера, одежі, до якої звик, душу з гарячою водою, посмішок дівчат, а то, як кажуть, “що не рожа, то Серьожа”. Тому ротацію мали б робити хоча б раз на місяць. Але, незважаючи на це все, і на те, що в кожного є сім’ї, є якісь свої проблеми, майже всі сиділи до кінця. І коли їх навіть у відпустку відправляли, то вони вертались без усяких вагань. Зараз я з багатьма хлопцями спілкуюся по телефону. Правда, деякі з них по психушках лежать, бо після того, як мене поранили, їх ще не один день обстрілювали.

Там, на війні, загартувався мій характер. Я вижив, і значить, не просто так. Отже, щось я ще тут повинен зробити. Я завжди був оптимістом, таким і зараз залишаюсь. Якби потрібно було, пішов би знову воювати, але час покаже, що буде з рукою.

 Зараз у Юри – етап реабілітації. Усім, хто бажає допомогти, можна відправляти кошти безпосередньо на його картку:

Приват банк

5168 7572 6079 1944

Шипітко Юрій Павлович

Текст і фото: Віка Ясинська  

 Джерело http://censor.net.ua/r313662

Загрузка...

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ