АТОвець: Спершу хотів «відмазатись», але після перших загиблих буковинців передумав

4
3026
Загрузка...

Його все частіше і все більше людей впізнають на вулиці – АТОшника, який після демобілізації (за станом здоров’я) включився в активну боротьбу за права учасників АТО, і не лише…

 

Євген Марусик (позивний «Карандаш») і до АТО відзначався загостреним почуття справедливості. А Karandash-Zheka«після» він навіть думки не допускає, що може залишатися байдужим до проявів несправедливості. Надто, коли це стосується АТОшних побратимів або, тим більше, сімей загиблих в АТО…

Відтепер Женя «Карандаш» буде вести на fakty.cv.ua рубрику «Проблеми АТО», в якій, зокрема. вестиме такий собі щоденник цієї боротьби за права АТОшників.

Але спершу давайте познайомимось ближче з нашим Героєм, який відповів на декілька запитань від fakty.cv.ua.

 

Як потрапив у зону АТО? Чи була підготовка до (який час)? 

В армії не служив, отримав військовий квиток вже по досягненню 25-річного віку. Я прожив до закінчення школи в м. Кам’янець-Подільський, мій будинок стояв впритул до воріт Військового училища. Бігав на полігон, в старших класах проходив вишколи.

Коли почався Крим, я днями і ночами, не спавши, дивився телевізор, стежив за новинами та періодично виїжджав з прикордонниками на полігон, освоював зброю, тактику. Коли розпочалась перша хвиля мобілізації, був впевнений, що коли прийдуть до мене з повісткою, – буду робити все для того, щоб «відмазатись»… Але наміри змінились, коли на плацу 300-го полку було прощання з першими загиблими буковинцями на цій війні. Так війні, а не АТО! Тоді я познайомився з міським і обласним воєнкомами. А коли прийшов додому, прийняв рішення, що буду збиратись на фронт. Дружина спочатку була проти, грозила мені розлученням, потім казала, що прострелить мені коліно))). А коли зрозуміла, що я вирішив остаточно, – підтримувала мене. Все, що купувалось на Калинівському ринку, – все вона. Навіть нашивки на першу форму мені пришивала…

По другій та третій мобілізації мене не призвали і я, зібравши речі за допомогою друзів, родичів та волонтерів, поїхав до «Айдару» в Луганську область. 7 вересня минулого року я вже був на базі. Через тиждень я вже був на бойових виїздах своєї групи…

 

В яких районах зони АТО довелося служити? Чи відрізнялось ставлення місцевого населення до наших підрозділів в різних районах там?

Службу весь час проходив в батальйоні «Айдар». Населені пункти, в яких я найчастіше бував, – це Щастя, Трьохізбенка, Кряківка, Муратово, Райгородка, Новоайдар, Старобельск, Половинкіне. Ставлення місцевого населення, загалом, однакове. Коли приносиш їм допомогу, – ти найкращий, а вони найщиріші українці, яким або нема куди, або нема за що виїхати кудись. А ось коли ти їдеш попри них на завдання, то можуть і камінь кинути у вікно. Різні люди, вік в основному – за 60, але є і молоді сім’ї, які поводяться по відношенню до українських солдат, як «шльондри», або лояльніше – «хамелеони».

 

Багато друзів мав нещастя втратити на очах?..

На очах не було, слава Богу, але втратив багато… Перший з моєї групи загинув 15 жовтня на 32-ому блокпості – Царенко Влад («Царь») з Києва, він також приїхав добровольцем в «Айдар». З «Айдару» тоді багато хлопців полягло, багато потрапили в полон. Хтось запитає, а «багато» – це скільки… Навіть один – це вже багато…

Найбільш боляче було в ті моменти, коли ти спілкуєшся з людиною, жартуєш, а через декілька годин дзвонять і кажуть, що він загинув… Спочатку не віриш, чекаєш до крайнього підтвердження… Потім, коли воно приходить, – знову не віриш, доки не побачиш тіло… А потім сльози і важкий біль. Звернув увагу, що навіть старожили тримаються під час прощання лише до слів з гімну «Душу й тіло ми положим…», а пісня «Плине кача» розривала всіх в емоціях… А при воєнному салюті ніхто не жалів патронів. Тяжко, давай не будемо про це…

 

Як сталось, що був поранений? Обстріл?..

12 листопада ми працювали в Трьохізбенці для артилерії і нас накрили «Ураганом», тоді спочатку не зрозуміли, що то є – щось падало, щось вибухало. Наступного дня ми вирішили поїхати туди ж і допомогти цивільним розібрати ці касетні заряди. Нам повідомили, що одна жіночка взяла снаряд до рук і він вибухнув, відірвавши їй кісті обох рук… Тоді був штиль і ми помітили, що після вибуху снаряду з’являлась хмара сіро-зеленого кольору. Ось ми цим і «надихались». Це вже згодом стало відомо, що це нітрогази з активним фосфором. Спочатку був кашель, там всі кашляють. «Тубіки» – це ми так себе лагідно називали. Але кашель з кожним днем ставав все гірше і гірше…

 

Скільки часу провів у госпіталі? 

Вже за два тижні я вперше в житті втратив свідомість, втратив свідомість від кашлю і на 4 години… Тоді мене брат відвіз в інститут пульмонології в Києві, я на той час був у відрядженні в столиці. Мені діагностували астму, дали ліки, навчили ними користуватись, і я втік в той же день до своїх на базу.

А потім почалось. Спочатку я знаходився на лікуванні в Чернівецькому госпіталі (у періоди з 23.12.2014 по 2.01.2015, з 31.01.2015 по 3.02.2015, з 6.03.2015 по 18.03.2015), а потім і в Київському центральному військовому госпіталі (з 23.02.2015 по 5.03.2015, з 19.03.2015 по 25.03.2015).

Крайній госпіталь направив на ВЛК і з діагнозом «Бронхіальна астма, персистуюча, тяжкого перебігу, фаза нестійкої ремісії» признав мене непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку. Висновок я зробив один, що як військовій медицині, так і військовій системі в цілому простіше списати людину, чим ставити її на ноги…

27 березня 2015 року я звільнився за станом здоров’я…

 

Напевно, «там» людина нерідко «прощається з життям»?..

Не знаю, як у кого. Все залежить від психологічної стійкості. Я не прощався ніколи, хоча бували моменти, що згадував всі молитви, які знав і не знав. В мене ж три дівчинки, як я можу з ними попрощатись? І взагалі в нас не прийнято прощатись.

 

Як видно з постів, все ж шукав можливість «повернутися у стрій». Так сильно тягне назад в АТО? З таким розчаруванням констатував, що «комісували»

Часто я, недолікувавшись, тікав з госпіталя і їхав до хлопців. Я з ними прожив пів року, нога в ногу, плече в плече. Майже кожного дня на зв’язку, ділимось новинами, радимось. Тримаємо руку на пульсі, як то кажуть.

Навіть був анедотичний випадок – дзвоню дружині і кажу:

– Відремонтувались, їдемо додому.

– А скільки вас?

– Троє, – і думаю, для чого це їй??

Передзвонюю через декілька хвилин і кажу:

– Кот, вибачай, але плани змінились, їдемо на базу, додому не заїдемо.

 

Життя точно, напевно, поділено на «до» і «після» АТО…

В якійсь мірі можно його так розділити, але АТО ще не закінчилось, тому про «після» ще рано говорити. Але воно змінилось. Змінився і я.

 

Помічаєш, що «після» загострилось відчуття справедливості чи щось таке?..

Ні, точно ні! По одній простій причині – це відчуття у мене було і до війни. Як моя дружина каже, – «Ти бахнутий на всю голову поїхав, такий і повернувся». )))

 

«Біготня кабінетами» в спробах вирішити якісь питання для сімей «АТОтошників» чи самих військових побратимів це вже, напевно, «поклик душі», таке собі «продовження АТО» вдома?..

Це найменше, що я можу зробити для хлопців тут в тилу. Я дав обіцянку на прощанні з «Динамітом», що зроблю все можливе для сімей «200-х», цю обіцянку я дав собі. А все, що я обіцяю, – я завжди виконую.

 

«Глобальне» запитання наскільки учасники АТО «після» зможуть змінити країну на краще? Чи не буде це теж дуже важкою «війною» з бюрократією і, загалом, не дуже пронародною державною системою? 

Однозначно зможуть! Не тільки зможуть, а й зобов’язані це зробити. Почнемо зі зміни системи в цілому. А якщо це називати війною, в принципі так і є, то будь-яка війна закінчується капітуляцією однієї зі сторін, а ми здаватись не збираємось! Завжди разом і до кінця.

Записав Георгій МАЗУРАШУ, fakty.cv.ua

 

Автобіографічні дані

Марусик Євгеній Володимирович, народився 14.06.1983 р. в с. Кадубівці Заставнівського р-ну Чернівецької області.

В 2000-му році закінчив ЗОШ №5 в м. Кам’янець-Подільський, вступив до Подільської державної аграрно-технічної академії на економічний факультет, але вже через рік забрав документи і поїхав до Києва на роботу.

Весь час працював дизайнером, тому і позивний «Карандаш».

У 2011 році після розлучення приїхав до Чернівців.

Живе у громадянському шлюбі.

Про дружину і доньок каже: «У мене троє дівчаток (30, 9 і 9 років)».

7 вересня 2014 року приїхав АТО в батальйон «Айдар».

3 листопада 2014 року підписав контракт з Міністерством оборони та вступив на посаду номера обслуги кулеметного взводу військової частини ПП В0624.

12 листопада отримав мінно-вибухову травму невідомим хімічним снарядом, яка спричинила тяжкі захворювання дихальної системи.

27 березня 2015 року звільнений з частини за станом здоров’я.

Конкретні запитання владі щодо земельних ділянок для учасників АТО

Поранений в АТО про реалії «після»: Сам не піду, заберу з собою декількох тварюк

***

Починаються побутові конфлікти за участю «атовців»?..

Загрузка...

4 КОМЕНТАРІ

  1. Жека Карандаш, Оксана Данилюк, Маріанна Косташ, Олексій Каспрук, Олександр Фищук і всі буковинці і українці давайте цих 150 000 грн і ще гуртом скинемося гривнями, доларами. євро передамо родині Героя України Олександра Петраківського….щоб він заговорив і обняв свою любиму доцю….хоч він і не буковинець а УКРАЇНЕЦЬ…я сьогодні йому допоможу і надалі допомагатиму…все не можу писати бо плачу((((( Реквізити для допомоги: ПриватБанк № картки 5363 5426 0083 7992 Тятяна Никифирівна (мама) Картка Приватбанку на ім’я Петра Станіславовича Петраківського -Рахунок у гривнях 4731 2171 0365 6375 -Рахунок у євро 4731 2171 0365 6078 -Рахунок у доларах США 4731 2171 0267 1268
    Більше читайте тут: http://tsn.ua/dopomoga/kapitan-petrakivskiy-oleksandr-potrebuye-dopomogi-370066.html

  2. Давайте всі допоможемо так швидко щоб Порошенко не встиг не дай Боже Олександра Петраківського посмертно дати йому 281 нагороду бійцю АТО!!!!!…бо вже 280 посмертно нагородив!(((

Залишити відповідь до Андрій Калинка скасувати відповідь