Переселенка з Донецька: У Чернівцях люди чуйні, не відчуваю дискомфорту

2
1077
Загрузка...

Гарну і «спортивну» дівчину на інвалідному візку в готелі «Буковина» неможливо не помітити. Найперше спадає на думку, що це може бути спортсменка з параолімпійської збірної на зборі у Чернівцях.

KluykoInna-fakty.cv.ua (8)-577

Але директор готелю «Буковина» Андрій Брязкало підказав, що ця дівчина – переселенка з Донецька. Хоча і «спортивні враження», як виявились, теж не є хибними.

Інна Клюйко переселилась до Чернівців з Донецька. І живе поки що в готелі «Буковина», який гостинно прийняв її.

Донеччанка є лауреаткою конкурсу «Краса без обмежень 2010» («Міс Шарм»), учасницею змагань з різних видів спорту, має досвід волонтерської роботи у Національному параолімпійському центрі в Євпаторії у групі активної реабілітації, останнім часом пише в журнал «Без обмежень».

Після короткої ознайомчої розмови Інна Клюйко погодилась відповісти на запитання fakty.cv.ua.

Метрів у 30-ти від нашого дому «ополченці» стріляли «градами»

Інно, Ви приїхали до Чернівців з самого Донецька?

Так. Я жила там в Кіровському районі. Від нас щоденно відпрацьовували «гради». Кожного ранку метрів у 30-ти від нашого будинку «ополченці» стріляли «градами». І нам «прилітало». Ці «подарунки» влучають в Кіровський, Куйбишівський, Київський і Петровський райони. Інші райони міста добре чують цю стрілянину, але там спокійніше відносно. Я вже відрізняю на звук «град» від «урагану», міномету. Власне, це вже там, напевно, кожна дитина відрізняє…

«Специфічне» життя в таких умовах…

Ми декілька місяців не спали, можна сказати… Лягали спати одягнуті і навіть взуті. Коли «град» стріляє, такий звук сильний… Під час останніх бомбувань відкриваю очі, 5 ранку, – від цього звуку я увійшла в такий ступор, що навіть в коляску не змогла пересісти.

І ще дуже страшно, коли балістичні ракети «точка У» падають. Коли вона падає, чує все місто. Це як землетрус. Чашка з водою була на полці, то полетіла на протилежну стінку і розбилась. Вікна «сипляться» у тих, хто закриває на замок. Ми просто прихлопували, щоби вони просто відкривалися. Від тієї ракети «точка У» піднімається стовп диму метрів 50 – як гриб, спочатку вогневий шар, потім димовий. Сигналізація машин гудить, все це дуже страшно. Якось ця ракета впала на територію заводу, то був такий звук, що думала, що вона впала у наш двір. Уже прощалась з життям. Є фото, де видно, як снаряди в будинки залітали… Моя подруга з дитиною в коридорі лягали, бо там безпечніше – дві стіни. В кімнаті небезпечніше перебувати…

Зараз там дуже багато мирних жителів. З вересня поповерталися. Бо ж гроші позакінчувались. І змушені були повернутися.

Державної підтримки у мене й не було, в готелі прийняли як рідну

На державній підтримці довго не протягнеш?..KluykoInna-fakty.cv.ua (10)

На якій державній підтримці? Її й не було у мене.

Офіційно звучить, що переселенцям допомагають…

Може, тим, хто організовано виїжджає, допомагають. У нас коли в Одесу вивозили інвалідів, у першій групі з 38 чоловік лише четверо були на колясці, решта – родичі інвалідів, організаторів і т.п. Мало кому пропонували з тих, хто цього потребував. Влаштували їх в Одеській області. Але «шийники», «спікальники» позалишалися. Дуже багато залишилось тих, яким варто було б виїхати і які хотіли би їхати.

Звісно, і допомагали деяким. Узагальнювати теж не можна. Але… Коли сталась біда, то, за великим рахунком, кожен сам за себе вже. У місті реально дуже страшно…

Коли прийняли рішення виїхати?.

Коли пішли ці обстріли, було так страшно, що у мене був нервовий зрив. Можна сказати, не спала декілька місяців… У Чернівцях маю друзів – чоловік і дружина, теж на колясках. Ми з ними познайомились на групі активної реабілітації в Євпаторії (Олександра була інструктором, потім з чоловіком Романом познайомились). Я ще була «свіжа» після травми. З часом я стала інструктором, ми здружились. А коли біда сталась, вони настояли, щоби я приїхала.

Прийняти рішення – це одна справа. Але у нас не ходять поїзди. Друзі відвезли до Харкова. З Харкова поїхала до Києва. І звідти – забрали на машині. Роман попросив директора готелю «Буковина» про допомогу. І тут мене прийняли як рідну. Чудове ставлення. Почуваюсь як вдома.

У нас снаряд у двір влучив, але дім уцілів

А там залишились…

Батьки залишились. У старшому віці. Дім самі будували. Не хочуть нікуди їхати, кажуть, куди їхати на старості років. Мовляв, якщо розбомблять дім, тоді…

Брат живе взагалі безпосередньо біля аеропорту. У них снаряд в двір влучив. Але дім залишився практично цілий. Вікна, двері вирвало, газову трубу відбило, кухню розбило (шмат снаряда на кухню залетів). Дім відносно цілий залишився. Там багатьох будинків вже взагалі немає. Багато квартир розбомблено…

Коли проїжджали по району… Видовище не для слабко нервових, на вигляд як декорації до фільму про вітчизняну війну.

Величезні електричні опори лежать, ніби велетень наступив. Міст пробитий. Асфальт теж.

Біля аеропорту приватний сектор – то багато розбомлено. І квартири. Заводи, шахти – теж постраждали.

У Чернівцях які плани?

Місто мені дуже сподобалось. Але вийшла.. і зрозуміла, що у цьому місті є тільки я… Саша і Рома, звісно, допомагають, велике спасибі за це. Але ж я не буду їх турбувати. Ще в Сторожинці є подруга Маша, яка брала участь в конкурсі «Краса без обмежень». Я тут четвертий місяць (6 березня буде 4 місяці). Як захворіла, то Машка регулярно приїжджала зі Сторожинця.

Ще про Чернівці хотіла би сказати. У старого міста ніби душа є, ця частина ніби дихає. Люди чуйні, прийдеш в супермаркет – всі пропонують допомогти. Якщо на вулиці якийсь бордюр, – також  пропонують допомогти. Не почуваєшся чужою. Немає відчуття дискомфорту.

Тобто гарне місто, добре приймають. Але сподіваюсь, що все закінчиться якнайшвидше, стане на свої місця, Боженька дасть розуму людям припинити це все. І повернутися додому хочеться, звісно. Там моє життя, батьки.

Але це вже як Бог розпорядиться…

Я й тут не сплю, коли в Донецьку обстріли

Звісно, сумуєте за рідними людьми і місцями…

Заскучала за батьками. По телефону спілкуємось постійно. Як я поїхала з Донецька, там почалися сильніші «бомбьожкі», ніж були. То я й тут не сплю, коли там бомбардують. Дивлюсь в інтернеті, куди падають, одразу дзвоню і цікавлюсь, чи все гаразд з рідними.

Перший час щось десь стукне, то я вскакувала. Або літак летить, то я теж ніби чекаю, що будуть бомбити… До слова, уже багато діток почали заїкатися в Донецьку. Страшно…

У знайомих хлопчик років шести, коли падає «точка У», або як якийсь грохот, він зривається і тікає в підвал…

У нас коли «бомбьожка» починалась, тато придивлявся, куди і хто стріляє, і тоді визначали, чи йти в підвал, чи можна так пересидіти.

Стріляли сепаратисти, потім «обратка» йшла. Може прилетіти звідки завгодно.

Взагалі там настільки все заплутано і незрозуміло, що мало хто розуміє, хто з ким воює…

В школу дітей відводять, і ніхто додому не йде, чекають дітей, щоби забрати назад. Страшно водити дітей в школу. Але не водити – там хоч поспілкуються один з одним. І таку купа психологічних проблем…

Чого ж місцеві мешканці хочуть?

Скільки людей – стільки думок… По-різному. Єдиної думки немає. Останнім часом багато хто налаштований проти теперішньої української влади. Не проти України, а проти цієї влади, бо з нею пов’язують ці проблеми. Багато хто хоче Україну, але не таку, яка була. Не скажу, що всі підтримували Януковича, знали, яка він «скотина». Але й з цією владою не хочуть жити… Не довіряють їй.

А кому довірились би, як гадаєте?

Багато хто вважає, що війну давно можна було закінчити. Що це вигідно комусь. Чому не придушили все в зародиші, коли очаг майбутніх кровавих проблем лише розгорався. Багато хто не розуміє, як зі Слав’янська всіх запустили і вони в Донецьк переїхали. Багато дивних речей. І, напевно, правду ми лише колись дізнаємось.

Зараз, хто би яких думок не притримувався, всі хочуть миру, жити і не боятися.

Поки це ДНР буде, – миру не буде

Як місцеві думають, що мало би статися, щоби настав мир?

Важко сказати. Напевно, поки це ДНР буде, – миру не буде. Нехай би політики знайшли якесь рішення, вони ж розумні. Має бути якесь рішення. От бомблять, бомблять, страждають мирні мешканці, багато дітей загинуло… І військових багато… Коли ми проїжджали блок-пости, – стоять ті молоді хлопці, «сині», замерзши, шкода їх…

Але вже пізно – великих обертів набрала ситуація… Затишшя якесь настає часом… Правда, не надовго, знову починаються стріляти. Коли не з мінометів, не з «градів», а «лише» з автоматів стріляють, у нас вже ніхто не звертає увагу.

Коли все починалось, думали, що місяці два буде тривати і все закінчиться.

Бабусі залишись в місті, без пенсій, без нічого, навіть хліба нема за що купити. І коли почалося, повідключали українські канали – напевно, не можна було цього допускати. Лише російські канали – воно впливає, що не кажіть…

А на вас як воно впливало?

У мене одразу думка відрізнялась від деяких друзів навіть. В Росію мені не хочеться. Мені здавалось, що у нас така країна хороша, перспективи у нас класні, і так все перевернулось…

Ходили на «виборах» тих?

Не було бажання… Одразу було відчуття, що ні до чого доброго ці «вибори» не призведуть. З сім’ї у нас ніхто не ходив.

Майдан дав поштовх цим проблемам…

Якби автономію дали регіону, могло би це щось вирішити?

Навіть не знаю. Тепер здається, що це якийсь спланований сценарій, що як би не вчинили, результат був би приблизно однаковим. Напевно, коли почався Майдан, це дало поштовх. Бо у нас багато хто це не підтримував – щоби таким чином владу міняли. І як сніжний ком покотилось. Але єдиної думки серед донеччан немає.

Напевно, правду знає лише невеличка купка людей. А страждають мирні жителі, хлопчики, які в армії. Дай Бог розуму всім, щоби це все закінчилось.

До цього інші цінності в житті були. А тепер… Головне, щоби не було війни, щоби не стріляли, щоби рідні не постраждали від обстрілів.

Люди стали якось ближчі, стали допомагати, страшно і один до одного тягнуться…

Як там живуть в таких умовах?..

Люди ходять на роботу, у кого позалишалися ті роботи. Правда, кому платять, кому не платять. І шахтарі ходять, хоч і не кожного дня. Вчителі теж ходять на роботу. Лікарні працюють. Правда, не знаю, як їм платять.

Розраховуються в якій валюті?

В гривнях.

Деякі отримують гуманітарну допомогу – інваліди і пенсіонери, яким за 60. Від Рината Ахметова. Іншої я допомоги не бачила. Ту російську допомогу ніколи не бачила. Отримували в «собезі», а старички і сім’ї з маленькими дітьми – на «Донбас-арені».

У боротьбі за ремонт дороги дійшла до… Шустера

На вашій сторінці в соціальній мережі чимало спортивних фотографій…

До аварії я вчилась в інституті заочно (Донецький інститут психології підприємництва), і працювали в перукарні чоловічим майстром.

Потім потрапила в аварію і… Перший рік депресія була страшна, але потім зрозуміла, що якщо не можеш ситуацію змінити, треба ставлення змінити до ситуації. На колясці закінчила інститут. І почала займатися спортом.

Пішла працювати економістом на підприємство. Потім познайомилась з Аліною, вона редактор журналу. Познайомились по телефону. Коли я їхала до Шустера на програму. Це я боролась за нашу дорогу, добивалась, стукалась у всі інстанції, аби відремонтували, аж до Шустера дійшла. Це у 2012 році було. Здається, хтось про мене розказав, і вони запросили. Того ж дня, коли про мене відзняли ролик, одразу почали робити дорогу.

А до цього рік куди лише не писала.

Аліна там працювала теж. І потім вона запропонувала спробувати писати в журнал. Я кажу: як, я ж ніколи не писала. Але переконали. І я вирішила спробувати себе в чомусь новому.

Як почала грати у чоловічій команді, у мене з’явились 12 братів

А спорт?KluykoInna-fakty.cv.ua (14)

Десь через 3-4 роки після травми познайомилась Валентином Васильовичем, він запропонував подивитися тренування. Там самі чоловіки були. Але тренер мені кричить: уяви, що ти «мужик», давай-давай. Вони казали, що я прикрашаю команду.

Але ще до нього, у 2009 р. Громов з Харкова хотів створити жіночу команду з баскетболу на візочках. У нас були збори, їздили на параолімпійську базу. Загорілись, але фінансування не було, тому все «стухло».

Як це було? Мені подруга подзвонила і запитала, чи хочу. Кажу: хочу. Поїхала в Харків, були збори. Взяла м’яч, навіть не докидувала до щита на початках. Перші два дні. Ще й коляску треба везти, все одночасно. Як влучила перший раз, – таке свято. Дуже подобається. Для душі. Коли з чоловіками граєш, то можна і м’ячем боляче отримати, кров з носа йшла. Хочеш плакати, але не плачеш. Я як почала з ними грати, то у мене з’явились 12 братів. Вони називають мене «братіш».

І дуже сильний поштовх в житті дала ця група активної реабілітації. Коли приїхала туди і побачила тих, які чогось досягли. Вони такі швидкі, я сама не дуже вміла ще добре їздити на візочку. Почула історії, що життя не закінчується після травми. Потім сама стала інструктором – завдання допомагати людям, вчити як долати всілякі перешкоди, як пересаджуватися, перевдягатися. Коли наприкінці зборів бачиш, як люди міняються, як приносиш їм користь, якось тепло на душі стає.

Це мова про курси реабілітації в Криму на параолімпійській базі, так?

Так. Я спершу приїжджала просто як учасник. Потім запросили стажером, а потім почали залучати в якості інструктора. Табір вимотує сильно, тих 14 днів… Лягаєш о 3 ночі, встаєш о 6 ранку, готуєш, відповідаєш за здоров’я інших, за людей, які прикриплені, ніколи на небо подивитися. Але потім видихаєш і думаєш: як все добре.

Як правило, десь раз на рік запрошували влітку.

У 2014 р. вже були лише збори інструкторів в Києві, потім курси підвищення кваліфікації у Львівській KluykoInna-fakty.cv.ua (16)-360області, обговорювали, як бути далі, де це проводити, бо ж в Євпаторії була спеціально облаштована база… Сподіваємось, що все ще влаштується.

Ніколи не відмовлялась від участі у змаганнях

А як щодо інших видів спорту, які фігурують у фотогалереях?

Товариство інвалідів організовує змагання – місцеві та всеукраїнські, і я ніколи не відмовлялась, коли пропонували брати участь. Так я випробувала себе в дартсі, стрільбі з лука, нову («морський більярд»), більярд, фехтування і т.д.

А в Чернівцях немає бажання долучитися до параолімпійського руху?..

Перші два тижні була в «сплячці», таке враження, що день і ніч спала. Потім почала вишивати. Скучно, цілий день вільний, то вже другу ікону закінчую. З паралімпійцями ще не знайома. Можна було б спробувати інтегруватися в місцевий спорт. Тобто я не проти.

Тим більше, що є досвід роботи інструктором …

Ми там вчили людей жити заново – ознайомлювали з видами спорту, які доступні інвалідам. Аеробіка, дискотеки там відбуваються. Щоби розуміли, що після травм теж може бути багато чого з повноцінного життя. В принципі майже нічого не міняється – лише деякі складнощі в пересуванні.

Міні-табори для реабілітації інвалідів будуть актуальні після АТО

Може, тут започаткувати якісь реабілітаційні програми?KluykoInna-fakty.cv.ua (5)

От подруга Олександра в Євпаторії працювала волонтерським інструктором по плаванню.

Просто щоби щось провести, потрібна ціла група людей, і умови. Мають бути організатори, інструктори, волонтери… Міні-табори можна проводити і в Одесі. До речі, після АТО, на жаль, буде багато інвалідів, то актуальність подібних таборів буде зростати – цим хлопцям дуже не зашкодило би проходити такі реабілітаційні табори.

Якщо будуть люди, які потребують такої реабілітації, то міні-табори можна проводити і на місці. Використовуючи наявні можливості, базу. Навіть елементарно зробити імітатори перешкод, лекції організувати і таке інше. Якщо це буде потрібно, це реально зробити. І я би, звісно, із задоволенням підключилась би до такої роботи.

Розмову вів Георгій МАЗУРАШУ,
fakty.cv.ua, SportBuk.com

***

Загрузка...

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ