Вшанували пам’ять мера Чернівців, який врятував ~20 тис. євреїв (відео)

0
363
Загрузка...

У вівторок, 7.11.17, в приміщенні Чернівецького обласного благодійного фонду “Хесед-Шушана” був проведений захід, присвячений видатному буковинцю, примарю (мер) міста Чернівці 1941-42 р. Траяну Поповичу. На початку війни він врятував від депортації і гетто біля 20000 чернівецьких євреїв. 

На той час це був подвиг і найвищий прояв громадянської мужності і толерантності. Держава Ізраїль гідно оцінила його заслуги і в 1969 році він став ПРАВЕДНИКОМ СВІТУ і зайняв почесне місце в музеї історії Холокосту “Яд-Вашем”.

На жаль, про нього дуже мало знають чернівчани! Тільки в 2009 році на будинку по вул. Заньковецької в Чернівцях йому була встановлена меморіальна дошка. І сьогодні, вшановуючи Траяна Поповича, ми повертаємо борг пам’яті від нащадків тих, кого він врятував від смерті!

Його ім’я має зайняти почесне місце поруч з Шиндлером і Валенбергом! Це приклад мужності, честі і гідності!

На зібранні були присутні почесні гості: Генеральний Консул Румунії в Чернівцях пані Елеонора Молдован, радник Чернівецького міського голови Володимир Пулинец, директор ЗОШ-41 пані Людвига Цуркан, Голова товариства румунської культури домнул Василь Бику, секретар Чернівецької міської ради (2002÷2010 рр) Траян Єремійчук, письменник і журналіст Сергій Воронцов. Також були присутні всі Чернівецькі телеканали.

Ми повертаємо історії Чернівців імена ії героїв. Також в планах ЧОБФ “Хесед-Шушана” і Чернівецької міської благодійної громади “Мір’ям” створення музею історії Холокосту на Буковині і циклу документальних фільмів про Холокост, серед яких буде і фільм про визначну постать Траяна Поповича.

Запрошуємо всіх небайдужих до співпраці.

Ілля Хочь,
директор Чернівецького обласного
благодійного фонду «Хесед Шушана»

***

***

***

Біографічні дані

Траян Попович (рум. Traian Popovici, 17 жовтня 1892 – 4 червня 1946), румунський адвокат і мер міста Чернівці під час Другої світової війни. Відомий тим, що врятував близько 20000 євреїв Буковини від депортації.

Біографія
Попович народився в невеликому селищі Рушій Менестіоарей (Сучавський повіт), розташованому в австро-угорській частині Буковини. Його дід був відомим священиком, в 1777 році відмовився приносити присягу Австрійської імперії.

У 1908 році він незаконно перетнув кордон з Румунією заради того, щоб послухати виступ видатного румунського громадського і культурного діяча Миколи Йорги в румунському містечку неподалік. Закінчивши гімназію в 1911 році, Попович вступив до факультету права Чернівецького університету. З початком Першої світової війни він вступив в румунську армію, в якій і служив до кінця війни. У повоєнний час Попович працював в Чернівцях адвокатом.

Під час Другої світової війни диктатор Іон Антонеску запропонував йому стати мером Чернівців, але Попович спочатку відмовився, не бажаючи служити фашистському уряду. Він змінив свою думку за порадою друзів та 1 серпня 1941 року вступив на нову посаду. Незабаром після призначення мером йому було наказано створити в Чернівцях гетто для євреїв, однак Попович не був згоден з тим, що частина населення міста повинна бути поміщена за колючий дріт. Після довгих дебатів губернатор регіону прийняв його точку зору. За симпатії до євреїв Поповича політичні противники прозвали «jidovitul» ( «перетворений на єврея»).

У 1941 році новий губернатор оголосив про своє рішення, згідно з яким всі євреї Чернівців мали бути депортовані до Трансністрії. Після бесіди з губернатором останній дозволив Поповичу призначити 200 євреїв, які повинні були залишитися в Чернівцях. Залишившись незадоволеним такою скромною поступкою, Попович пішов на прийом до Антонеску, де наполягав на тому, що єврейське населення відіграє дуже важливу роль в господарському житті Чернівців. В результаті він отримав від Антонеску дозвіл розширити список, в остаточний варіант якого було включено вже 20000 євреїв, які таким чином уникли депортації.

В Ізраїлі в меморіальному комплексі Яд ва-Шем Попович включений в список Праведників Світу, які, самі не будучи євреями, рятували євреїв від Голокосту.

Джерело: wikipedia.org

***

***

Буковинський Шиндлер

Якби Спілберг знав про це чернівецькому адвоката, то, можливо, зняв би фільм саме про нього. Шиндлер, який став всесвітньо відомим завдяки творінню Спілберга, врятував 1400 життів, на рахунку чернівчанина Траяна Поповича – 20 тисяч.

Лише в кінці грудня 2008 року міська влада прийняла рішення встановити меморіальну дошку в пам’ять про нього. Але ж уже багато років пам’ятник Поповичу стоїть в столиці Ізраїлю Тель-Авіві, і він визнаний ізраїльськими інституціями праведником світу.

Однак це ім’я майже не відомо на Буковині, а тим більше в Україні. З точки зору радянських ідеологів, чиновник профашистського режиму не міг зробити щось гідне доброї пам’яті. Пострадянські ідеологи, які, на жаль, від радянських не надто відрізняються, ймовірно, за інерцією дотримуються такої ж думки. Власне, тільки з встановленням меморіальної дошки чернівчани дізналися, що Траян Попович врятував життя 20 000 їхніх земляків.

Будучи високопоставленим чиновником режиму Антонеску (військового диктатора Румунії, союзника Гітлера), мером Чернівців (1941-1942 рр.), Попович відмовився виконати наказ про депортацію чернівецьких євреїв до таборів Трансністрії. Мало того, він переконав владу в своїй правоті і домігся зміни рішення: 20 000 чернівецьких євреїв залишилися в місті.

Попович помер відразу після війни, в 1946 році. Але встиг написати лаконічні спогади, які назвав «Сповідь». На жаль, ні на російську, ні на українську мову їх так і не перевели, доступні румунська та англійська (скорочена) версії. Але ж цей документ гідний того, щоб увійти в підручники історії. Впевненість у своїй правоті, дар переконання дозволили Поповичу примусити нацистських чиновників відмовитися від масового вбивства. На жаль, випадок винятковий для того часу.

Як це відбувалося? Кілька цитат з «Сповіді».

«Як в старовинних храмах, де двері завжди були відкриті для всіх принижених, де вони знаходили надію і мужність жити, де ще визнавали їхнє право на хліб і життя, чернівецька мерія приймала всі заяви і звернення євреїв. У газеті «Буковина», офіційному органі уряду, який контролювався міністерством пропаганди, з’явилися підлі атаки на мене. Єврейське населення знущально називали «народ Траяна».
Мої дії були продиктовані не лише етичними міркуваннями, а й надією, що в цій бурі пристрастей мені вдасться якимось чином створити моральний оплот, і колись в майбутньому він буде свідченням того, що вибачення заслуговують не тільки деякі – але засвідчить невинність більшості румунів.

Зрозуміло, що характер моїх дій не сприяв консолідації з губернатором (генералом Калотеску), він дистанціювався від мене. Проте, ні у кого не вистачало мужності розпочати вирішальну розмову. Одного разу, помітивши його холодність до мене після бесіди, в якій я пропонував трохи приструнити ентузіазм військових властей, я попросив відставки. Однак генерал відповів: «Почекайте з відставкою. Я визнаю вашу роботу. У мене є побоювання, що якщо ви покинете мене, я залишуся один, і ніхто не зможе замінити вас ». Крім того, мене стримувало одна обставина: я йшов від тих, для кого був єдиною надією.

Не було і натяку на те, що готується насправді. Але просочувалися все більш тривожні чутки. Цікаво було те, що євреї виявилися кращими проінформовані і, сповнені жаху, просили у мене допомоги. Вони все ще вірили в диво.

Здається, це було 29 вересня 1941, мене викликали на засідання щодо нового гетто. Тут, в канцелярії губернатора, були представники сигуранци (таємної поліції), політичної поліції, апеляційного суду. Губернатор зажадав від мене конкретної пропозиції щодо того, як мерія планує вирішувати питання гетто. У довгій промові я змалював особливе становище євреїв, їх внесок в розвиток нашого міста, особливо за часів Австро-Угорщини (Чернівці належали Австро-Угорщині до 1918 р – С.В.), їх діяльність в комерції, промисловості, медицині, мистецтві та юриспруденції. Торкнувся інших сфери інтелектуальної діяльності. Особливо підкреслив їх законослухняність, проаналізував течії їх політичного життя і вказав на те, що вони, як правило, співпрацюють з урядом і урядовою політикою. На закінчення я виступив проти створення гетто.

Однак я знав, що перебуваю в меншості зі своїми переконаннями і боявся більшого зла, тому пішов на деякі поступки. Мене поінформували про те, що німці через своє диппредставництво вимагали якнайшвидшого створення гетто і відповідний план уже запропонований ними. Я був готовий до цього і легко протиставив вже запропонованим планом створення гетто свої пропозиції. Проект я подав губернатору в той же вечір. Цей документ більш ніж ймовірно мав разом з іншими піти на твердження маршала Антонеску. І я був переконаний, що саме цей проект і буде прийнятий, тому що чув від представників уряду, що маршал схильний зробити систему гетто менш драконівською (до речі, коли гетто було створено, Попович домігся для більшості його жителів вільного пересування по місту, а пізніше багато повернулися до своїх квартир. – С.В.). Крім того, я вважав, що антіевреейскіе заходи і зовсім незабаром припиняться.

Десять спокійних днів передували бурі. Дев’ятого жовтня стало відомо, що євреї, сконцентровані в таборах Сторожинця, Вижниці, Вашківців і Лужан, будуть вислані в напрямку Дністра, 10 жовтня таке ж звістка надійшла з півдня Буковини. Нічого конкретніше відомо не було. Йшлося про те, що євреї були вивезені зі своїх будинків, їх зібрали на пунктах збору. Десятого жовтня мене викликали до губернатора з тим, щоб я вжив заходів щодо збільшення випічки хліба. Передбачалося, що вислані повинні мати з собою по чотири буханки хліба.

У губернатора дізнався, що рішення про масові депортації вже прийнято. У той же час мені стали відомі деталі. Я дізнався, що відповідно до указу власність, яку вони залишають, переходить державі, що речі, які вони беруть з собою, будуть конфісковані, що їм зобов’язують обміняти всі гроші, далі їх вивезуть до прикордонних пунктів Атаки і Маркулешти, а вже звідти розподілять по округу Трансністрія.

Мені здалося, що я перетворився в камінь. Я міг сказати тільки: «Пан губернатор, до чого ми дійшли?» Губернатор відповів: «Що я можу зробити? Це розпорядження маршала, і ви бачите тут представників генерального штабу». Були присутні генерал Топор і полковник Петреску з генерального штабу. Нас було четверо. Та неймовірно драматична сцена досі в моїй пам’яті.

Я втратив контроль над собою, став агресивним – спосіб поведінки, не дуже звичайний у відносинах між губернатором і мером. Адже губернатор, крім усього, був прямим повноважним представником маршала.

Я вказав на відповідальність перед історією, яку він несе персонально за те, що відбувається, говорив про збитки для нашої репутації на міжнародній арені, про проблеми, з якими зіткнеться Румунія на мирних конференціях, коли ми постанемо перед очима цивілізованого світу. Я не шкодував аргументів, аби обґрунтувати ненормальність майбутнього кроку. Говорив про культуру і людяності, традиційної румунської доброті, говорив про варварство, жорстокість, злочини і ганьбу. Закликав до пам’яті наших предків, які з презирством ставилися до жорстокості і расизму. Я сказав буквально: «Пан губернатор, французька революція, яка дала людству права і свободи, забрала приблизно 11 800 жертв, а ви перебуваєте за крок від того, щоб відправити 50 тисяч людей на смерть». Вказуючи на генерала Сокири та полковника Петреску, я сказав: «Ці пани разом з Драгомиром Нікулеску вмиють руки після того, що вони здійснять на Буковині. А ви залишитеся губернатором і будете відповідати за це особисто. Ви не маєте права ставити під загрозу життя навіть однієї людини. В якості кого ви б хотіли увійти в історію? Поряд з Робесп’єром? Я, принаймні, не хочу покривати ганьбою своє ім’я. – Я говорив в екстазі і тремтів від хвилювання. – У вас ще є час. Поговоріть з маршалом і попросіть відкласти заходи хоча б до весни ». (У 1945 році генерал Калотеску був засуджений до розстрілу, заміненого довічним ув’язненням, так що Попович справді давав йому шанс на порятунок в цей момент. – С.В.)

Мене слухали мовчки й нерухомо. Деякий час трималася глибока пауза, після чого губернатор сказав: «Пане Попович, панове, мене мучить той же страх, тим не менше, ці люди тут для нагляду за виконанням наказу. Я також думаю і про це». Тут його перервав полковник Петреску: «Пане мер, хто буде писати історію – єврейські негідники? Я приїхав для того, щоб виполоти бур’яни з городу, ви хочете мені перешкодити?» Я відповів різко: «Пане полковнику, я сам буду полоти мій город. Про те, що відбувається, будуть писати не євреї, історія не належить їм – про це писатимуть історики всього світу».

У цій напруженій атмосфері в кімнату ввійшов генерал Василе Іонеску. Він був сумний, зломлений, з потемнілим обличчям. Він одразу звернувся до губернатора: «Не робіть цього, пан губернатор. Те, що ми збираємося зробити – це гріх, великий гріх. Краще б я не приїздив на Буковину, щоб не бути свідком такої жорстокості ». Губернатор завагався і взяв час на роздуми. Ми вийшли від нього разом з Іонеску. Коли ми спускалися по сходах, він сказав: «Я категорично відмовився і вимагав надати письмове розпорядження, але вони відмовилися видати його. Тобто, у них немає письмових інструкцій. Вони кажуть, що накази про операції такого роду бувають тільки усними, щоб потім не залишалося ніяких доказів. Траян, давай спробуємо умовити губернатора не робити цієї дурниці. Так ми збережемо чисту совість. Я сам поговорю з ним після обіду, сподіваюся, що він змінить своє рішення».

Я попрямував в ратушу. Тут, в моєму кабінеті, була група представників єврейства. Вони чекали чудесного слова, вістки про спасіння. Місто лихоманило. Я не міг сказати їм нічого.

Дванадцятого жовтня мене запросили до губернатора на конференцію всіх вищих чиновників. Були присутні керівники різних департаментів, голова апеляційного суду, генеральний прокурор, військовий комендант, керівник сигуранці, префекти районів, делегати генерального штабу, керівник військового кабінету і мер. Всі ми були проінформовані генерал-губернатором щодо рішення про депортацію євреїв. Губернатор захотів дізнатися наші думки і пропозиції. Голова апеляційного суду та генеральний прокурор попросили зняти це питання з обговорення, обґрунтувавши тим, що вони не уповноважені приймати участь в подібних конференціях і що було б справедливим звільнити їх від участі в адміністративних заходах уряду. Треба віддати належне нашому правосуддю: у всіх справах, що стосувалися євреїв, вони не брали участі ні прямо, ні опосередковано. Вони стояли поза пристрастей, які вирували в цій ситуації, судові процедури щодо євреїв відбувалися так само, як щодо представників інших народів. Наша юстиція не переслідувала євреїв – навпаки, виявляла стриманість в питаннях застосування расових законів.

Не так важливо, хто з присутніх підтримав депортацію, а хто – ні. Але треба відзначити факт, що ніхто не взяв на себе сміливості виступити проти дій, що мали такі трагічні наслідки для історії народу. Лише я один виступив з обговоренням єврейської проблеми в світлі ситуації, що склалася. Я сказав, що ми, маленький народ, не повинні піддаватися расової ненависті, вказав на те, що євреї зробили гідний внесок у розвиток економіки країни, в її культуру і заявив протест від себе як мера проти цього акту. Вимагав милості для тих, хто був хрещений в церкви, вказуючи на те, що ми не повинні ховати місіонерський дух, який є наріжним каменем християнства, вимагав захисту високоосвічених євреїв, а також людей мистецтва. Вимагав перегляду для пенсіонерів, офіцерів, ветеранів. Вимагав зробити виняток для лікарів, інженерів, архітекторів і т.п.

Не буду уточнювати, хто виступив проти моєї промови і з якими аргументами. В результаті губернатор прийняв деякі з моїх пропозицій і доручив мені складання списків тих, які відповідно до моїх пропозиціями заслуговували вдячності нації. Цей список повинен був складатися з 100-200 людей максимум. Я покинув засідання, відчуваючи з боку чиновників мовчазну зневагу як до «об’евреівшемуся».

12, 13, 14 жовтня пройшли в підготовці до завантаження євреїв в поїзда. Мої друзі знають, що я не з тих, хто здається просто так. Ця сповідь – не місце для опису способів, за допомогою яких я намагався опосередковано вплинути на волю маршала, головне, що зусилля мої були успішними.

В обід 15 жовтня я чекав разом з генералом Іонеску та генеральним консулом Шелгорном в губернаторської приймальні. Двері відчинилися, і майор Марінеску сказав нам: «Це добре, що ви тут, панове, губернатор запитував про вас». Ми увійшли до генерала Калотеску, який повідомив нам: «Я тільки що розмовляв з паном маршалом. Він дозволив залишити 20 тисяч євреїв в Чернівцях ».

Р.S. У сусідніх буковинських містах – Сучаві, Кімполунзі і Радауцах – депортації уникнули тільки 179 осіб. Решта були вислані до таборів. Про внесок Поповича в порятунок тисяч людей згадували багато вдячні чернівчани, які пережили війну. Він захищав одну з національних міських громад, як личить хорошого адвоката. Одним із сильних аргументів був, за його спогадами, факт, що всі сантехніки міста виявилися євреями. Перспектива залишитися без сантехніків налякала влади. Чіткий в його спогадах і такий психологічний нюанс: вбивали і грабували не стільки через антисемітизму, скільки з жадібності. Вразило його і настрій масового психозу. Заходи, ініційовані військовою владою, пізніше підхоплювалися приватними особами. Навіть ті, хто раніше не був здатний на найменше порушення закону, ставали вбивцями або пособниками вбивць – просто з стадного почуття.

«Сповідь» розповідає не стільки про Голокост, скільки про людей. Більшість зі згаданих у спогадах Траяна Поповича чиновників були засуджені як військові злочинці.

Автор: Сергій Воронцов (zn.ua)

***

 

Загрузка...

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ