Реакція АТОвців на заяву, що 93% з них становлять загрозу для суспільства

0
316
Загрузка...

Головний психіатр Міноборони, начальник клініки психіатрії Головного військового клінічного госпіталю полковник Олег Друзь на «комітеті з питань охорони здоров’я» заявив, що 93 % учасників АТО є потенційною загрозою для суспільства і потребують лікування.

Ось що розмістив на своїй сторінці у Facebook у цьому контексті чернівецький АТОвець Євгеній Марусик («Карандаш»): «Я 93%.
Навіть лікувався.
А чого добився ти?

Отже, вересень 2014. Наш бат тільки виповз з дуже сумних пиздорізів, і тебе, бро, відправляють додому. У відпустку. Від побаченого в граді Києві ти трохи прозріваєш. Ти-то, придурок, думав, що вся країна з тобою, там, в АТО. Але ти не вгадав. Всім пох. Ну добре, майже всім. Але суть не в цьому навіть. Після пари днів легкого охєрєванія ти розумієш іншу печальку. Ти не можеш спати. Той провал з першої години ночі і до четвертої ранку – не сон ні хріна. О четвертій ранку, будьте люб’язні – очки відкривай. І не спи. Хочеш? Ну закрий. Не заснеш. Потім тобі будуть говорити, що ти вночі, почувши хлопок на вулиці, падаєш з ліжка і на підлозі ж і засинаєш. Причому спиш, що дивно, до 7 ранку. Потім ти ляжеш спати в трусах, а прокинешся в своїй формі. Як вона на тобі опинилася – а хз. Днів п’ять потерпів цю хню, ти приймаєш мужнє рішення: тобі треба снодійне. І (дурааааак!), Будучи все ж військовим, ти, забувши про честь спадкову, йдеш в Головний Військовий Клінічний Госпіталь.

У приймальному говориш – так і так, з АТО, не можу спати. Тебе там приймуть як рідного (це 2014 рік, тоді атовців майже на руках носили). Оглянуть язика, тиск поміряють і температурку. І скажуть: “Вам воооон в ту будівлю, другий поверх”. Ти ніби проворчиш: “Так дайте рецепт і я додому пішов”. Тобі дадуть відповідь, що всі офігєнні рецепти видають в тій будівлі. І, чесно кажу – вони не брешуть. Вже на підході до будівлі тобі стає незатишно. А коли ти, побачивши табличку (дослівно не пам’ятаю) “Клініка психіатрії”, пам’ятай, братан – тут не страшніше, ніж в АТО. Брешу. Набагато страшніше.

Ти дзвониш в дзвінок. Двері зачинені. Виходить офігєнно здоровий санітар, об його голову хоч міни взривай. Дивиться направлення і проводжає тебе на другий поверх. І тут ти розумієш, що в тебе проблеми. Будівля – 2 метра стіни. На всіх вікнах грати. Біля дверей немає ручок. Ручки – в кишені у санітара. Ти – у військовому дурдомі, бро. Гірше не придумати. Армія і так дурдом, а плюс ще психи. Офігєть за снодійним сходив …

Тебе прийме твій майбутній лікар, майор медслужби Ч. Смішний малий, схожий на діджея з найближчої дискотеки. Невисокий, худенький, сміхотливий. Познайомившись, розповість тобі страшенно баянистий анекдот. Ти, заради поваги, ухмильнешься. Зробив? Молодчинка. Тебе не закриють. Це легкий тест на осудність. Ага, якщо здатний тупий гумор сприймати – ти поки не критичний. Тобто, не факт, що ти при здоровому глузді, але сприйнятливість до тупого гумору – вже говорить про якусь адекватність. Але це ти дізнаєшся пізніше. Цей смішний малий з тобою полялякає ще півгодини. Дуже порекомендує лягти на стаціонар, але виникнуть дві проблеми:
1. Стаціонар переповнений. Всі палати забиті. 2014 рік, осінь. Важкий час.
2. Ти з’їдеш на вроджену клаустрофобію. Ну не любиш ти замкнутих приміщень, та ще й з санітарами.

З огляду на те, що ти не називаєш себе Наполеоном, Ктулху, або, на крайняк, Петром Порошенко, тебе оформлять на денний стаціонар. Тобто – раз в три дні приїжджаєш, береш пігулки, п’єш їх і поводишся тихесенько. Будеш вести себе погано – ляжеш на стаціонар. Вооон туди, в першу палату. Там дверей немає. І санітар сидить біля входу. Це для тих, хто погано себе вів і не їв кашку. Потім йдеш до медсестри, за колесами. Не, не тими, що від ЗІЛа. А такими – різнокольоровими і ні разу не смачними. Медсестри всі, як на підбір – негарні, грубі, хамовиті. Змирися. Все, ти вільний. Хух, відлягло. До останнього ти думав, що скрутять і аминазином колоти стануть. Їдемо додому і їмо пігулки.

Вранці тобі стане весело, друже. Ні, ти проспиш всю ніч як ангел. Тільки зранку ти перестанеш розуміти, хто ти, де ти і як тебе звати. Вийшов в туалет – і бам, лобом у двері. Двері, зауважте, вхідні, в квартиру. Навіщо туди пішов? А ти не знаєш. Хороша штука – антипсихотики. Сподобалося? Їжте, їх безкоштовно дають, а вони дорогі. Квентірон, буспірон, трітіко.

На третій день ти вирішиш, як у пісні у Висоцького: “А медикаментов груды. В унитаз, кто не дурак…”

Оригінал у Ночной Сталкер (Dmitriy Ivanov)
Переклад і обкладинка Евгений Черновицкий (Жека Карандаш)».

***

***

***

***

***

***

***

***

Використані дані з uazmi.org.

***

Загрузка...

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ