Про земляків-буковинців – цікавих, неординарних особистостей варто знати. У цьому допомагає член Спілки журналістів України Юхим Гусар.
Ось чергові цікаві відомості від нього:
“4 липня
Іван Тимофійович ДОЩІВНИК
Письменник, публіцист, перекладач. Народився 4 липня 1886 р. у с. Банилів,
тепер Вижницького району. У 1910 р. закінчив філософський факультет Чернівецького університету. Викладав українську і німецьку мови у 2-й Чернівецькій гімназії, Вижницькій Українській гімназії, після закриття якої румунською владою у 1921 році зазнав переслідувань. Відтоді до 1941 року працював учителем німецької мови в Румунії. У 1944-1971 рр. мешкав у м. Дубровець, потім у Бухаресті. Друкувався у буковинських виданнях: «На шляху», «Буковина», «Читальня», «Самостійна думка». «Час». Автор, як відзначає літературознавець Микола Юрійчук, інтимно мінорної лірики: «На народний мотив», «Пукла моя сопілонька», «Ой смутку», «Не кажи, що любиш», ряду прозових творів про особисте життя молоді: «Розбита скрипочка», «Перепони», «Конфлікт»… Написав ряд праць про шкільництво за австро-угорської та румунської влади на Буковині, становище учнів-українців, літературно-критичні і публіцистичні статті, присвячені життю й творчості Є. Гребінки, В. Самійленка, М. Лисенка, спогади про В. Карбулицького, С. Смаль-Стоцького та інших відомих діячів. Співукладач румунсько-українського (1963) та українсько-румунського (1964) словників. Переклав з румунської мови окремі твори Й.-А. Братеску-Войнешти («Соловейко» та «Віолончеле»), Д. Патрашку («Записник добродійки Помпілів»), Н. Ґане («Цибух логофета Манолія Бугуша»), Й. Славича («Піп Волокита»), А. Влахуце («Сповідь») та ін.
Помер Іван Дощівник 20 березня 1973 р., м. Бухарест”.
