АТОвець: Спершу хотів «відмазатись», але після перших загиблих буковинців передумав

4
2727
Загрузка...

Його все частіше і все більше людей впізнають на вулиці – АТОшника, який після демобілізації (за станом здоров’я) включився в активну боротьбу за права учасників АТО, і не лише…

 

Євген Марусик (позивний «Карандаш») і до АТО відзначався загостреним почуття справедливості. А Karandash-Zheka«після» він навіть думки не допускає, що може залишатися байдужим до проявів несправедливості. Надто, коли це стосується АТОшних побратимів або, тим більше, сімей загиблих в АТО…

Відтепер Женя «Карандаш» буде вести на fakty.cv.ua рубрику «Проблеми АТО», в якій, зокрема. вестиме такий собі щоденник цієї боротьби за права АТОшників.

Але спершу давайте познайомимось ближче з нашим Героєм, який відповів на декілька запитань від fakty.cv.ua.

 

Як потрапив у зону АТО? Чи була підготовка до (який час)? 

В армії не служив, отримав військовий квиток вже по досягненню 25-річного віку. Я прожив до закінчення школи в м. Кам’янець-Подільський, мій будинок стояв впритул до воріт Військового училища. Бігав на полігон, в старших класах проходив вишколи.

Коли почався Крим, я днями і ночами, не спавши, дивився телевізор, стежив за новинами та періодично виїжджав з прикордонниками на полігон, освоював зброю, тактику. Коли розпочалась перша хвиля мобілізації, був впевнений, що коли прийдуть до мене з повісткою, – буду робити все для того, щоб «відмазатись»… Але наміри змінились, коли на плацу 300-го полку було прощання з першими загиблими буковинцями на цій війні. Так війні, а не АТО! Тоді я познайомився з міським і обласним воєнкомами. А коли прийшов додому, прийняв рішення, що буду збиратись на фронт. Дружина спочатку була проти, грозила мені розлученням, потім казала, що прострелить мені коліно))). А коли зрозуміла, що я вирішив остаточно, – підтримувала мене. Все, що купувалось на Калинівському ринку, – все вона. Навіть нашивки на першу форму мені пришивала…

По другій та третій мобілізації мене не призвали і я, зібравши речі за допомогою друзів, родичів та волонтерів, поїхав до «Айдару» в Луганську область. 7 вересня минулого року я вже був на базі. Через тиждень я вже був на бойових виїздах своєї групи…

 

В яких районах зони АТО довелося служити? Чи відрізнялось ставлення місцевого населення до наших підрозділів в різних районах там?

Службу весь час проходив в батальйоні «Айдар». Населені пункти, в яких я найчастіше бував, – це Щастя, Трьохізбенка, Кряківка, Муратово, Райгородка, Новоайдар, Старобельск, Половинкіне. Ставлення місцевого населення, загалом, однакове. Коли приносиш їм допомогу, – ти найкращий, а вони найщиріші українці, яким або нема куди, або нема за що виїхати кудись. А ось коли ти їдеш попри них на завдання, то можуть і камінь кинути у вікно. Різні люди, вік в основному – за 60, але є і молоді сім’ї, які поводяться по відношенню до українських солдат, як «шльондри», або лояльніше – «хамелеони».

 

Багато друзів мав нещастя втратити на очах?..

На очах не було, слава Богу, але втратив багато… Перший з моєї групи загинув 15 жовтня на 32-ому блокпості – Царенко Влад («Царь») з Києва, він також приїхав добровольцем в «Айдар». З «Айдару» тоді багато хлопців полягло, багато потрапили в полон. Хтось запитає, а «багато» – це скільки… Навіть один – це вже багато…

Найбільш боляче було в ті моменти, коли ти спілкуєшся з людиною, жартуєш, а через декілька годин дзвонять і кажуть, що він загинув… Спочатку не віриш, чекаєш до крайнього підтвердження… Потім, коли воно приходить, – знову не віриш, доки не побачиш тіло… А потім сльози і важкий біль. Звернув увагу, що навіть старожили тримаються під час прощання лише до слів з гімну «Душу й тіло ми положим…», а пісня «Плине кача» розривала всіх в емоціях… А при воєнному салюті ніхто не жалів патронів. Тяжко, давай не будемо про це…

 

Як сталось, що був поранений? Обстріл?..

12 листопада ми працювали в Трьохізбенці для артилерії і нас накрили «Ураганом», тоді спочатку не зрозуміли, що то є – щось падало, щось вибухало. Наступного дня ми вирішили поїхати туди ж і допомогти цивільним розібрати ці касетні заряди. Нам повідомили, що одна жіночка взяла снаряд до рук і він вибухнув, відірвавши їй кісті обох рук… Тоді був штиль і ми помітили, що після вибуху снаряду з’являлась хмара сіро-зеленого кольору. Ось ми цим і «надихались». Це вже згодом стало відомо, що це нітрогази з активним фосфором. Спочатку був кашель, там всі кашляють. «Тубіки» – це ми так себе лагідно називали. Але кашель з кожним днем ставав все гірше і гірше…

 

Скільки часу провів у госпіталі? 

Вже за два тижні я вперше в житті втратив свідомість, втратив свідомість від кашлю і на 4 години… Тоді мене брат відвіз в інститут пульмонології в Києві, я на той час був у відрядженні в столиці. Мені діагностували астму, дали ліки, навчили ними користуватись, і я втік в той же день до своїх на базу.

А потім почалось. Спочатку я знаходився на лікуванні в Чернівецькому госпіталі (у періоди з 23.12.2014 по 2.01.2015, з 31.01.2015 по 3.02.2015, з 6.03.2015 по 18.03.2015), а потім і в Київському центральному військовому госпіталі (з 23.02.2015 по 5.03.2015, з 19.03.2015 по 25.03.2015).

Крайній госпіталь направив на ВЛК і з діагнозом «Бронхіальна астма, персистуюча, тяжкого перебігу, фаза нестійкої ремісії» признав мене непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку. Висновок я зробив один, що як військовій медицині, так і військовій системі в цілому простіше списати людину, чим ставити її на ноги…

27 березня 2015 року я звільнився за станом здоров’я…

 

Напевно, «там» людина нерідко «прощається з життям»?..

Не знаю, як у кого. Все залежить від психологічної стійкості. Я не прощався ніколи, хоча бували моменти, що згадував всі молитви, які знав і не знав. В мене ж три дівчинки, як я можу з ними попрощатись? І взагалі в нас не прийнято прощатись.

 

Як видно з постів, все ж шукав можливість «повернутися у стрій». Так сильно тягне назад в АТО? З таким розчаруванням констатував, що «комісували»

Часто я, недолікувавшись, тікав з госпіталя і їхав до хлопців. Я з ними прожив пів року, нога в ногу, плече в плече. Майже кожного дня на зв’язку, ділимось новинами, радимось. Тримаємо руку на пульсі, як то кажуть.

Навіть був анедотичний випадок – дзвоню дружині і кажу:

– Відремонтувались, їдемо додому.

– А скільки вас?

– Троє, – і думаю, для чого це їй??

Передзвонюю через декілька хвилин і кажу:

– Кот, вибачай, але плани змінились, їдемо на базу, додому не заїдемо.

 

Життя точно, напевно, поділено на «до» і «після» АТО…

В якійсь мірі можно його так розділити, але АТО ще не закінчилось, тому про «після» ще рано говорити. Але воно змінилось. Змінився і я.

 

Помічаєш, що «після» загострилось відчуття справедливості чи щось таке?..

Ні, точно ні! По одній простій причині – це відчуття у мене було і до війни. Як моя дружина каже, – «Ти бахнутий на всю голову поїхав, такий і повернувся». )))

 

«Біготня кабінетами» в спробах вирішити якісь питання для сімей «АТОтошників» чи самих військових побратимів це вже, напевно, «поклик душі», таке собі «продовження АТО» вдома?..

Це найменше, що я можу зробити для хлопців тут в тилу. Я дав обіцянку на прощанні з «Динамітом», що зроблю все можливе для сімей «200-х», цю обіцянку я дав собі. А все, що я обіцяю, – я завжди виконую.

 

«Глобальне» запитання наскільки учасники АТО «після» зможуть змінити країну на краще? Чи не буде це теж дуже важкою «війною» з бюрократією і, загалом, не дуже пронародною державною системою? 

Однозначно зможуть! Не тільки зможуть, а й зобов’язані це зробити. Почнемо зі зміни системи в цілому. А якщо це називати війною, в принципі так і є, то будь-яка війна закінчується капітуляцією однієї зі сторін, а ми здаватись не збираємось! Завжди разом і до кінця.

Записав Георгій МАЗУРАШУ, fakty.cv.ua

 

Автобіографічні дані

Марусик Євгеній Володимирович, народився 14.06.1983 р. в с. Кадубівці Заставнівського р-ну Чернівецької області.

В 2000-му році закінчив ЗОШ №5 в м. Кам’янець-Подільський, вступив до Подільської державної аграрно-технічної академії на економічний факультет, але вже через рік забрав документи і поїхав до Києва на роботу.

Весь час працював дизайнером, тому і позивний «Карандаш».

У 2011 році після розлучення приїхав до Чернівців.

Живе у громадянському шлюбі.

Про дружину і доньок каже: «У мене троє дівчаток (30, 9 і 9 років)».

7 вересня 2014 року приїхав АТО в батальйон «Айдар».

3 листопада 2014 року підписав контракт з Міністерством оборони та вступив на посаду номера обслуги кулеметного взводу військової частини ПП В0624.

12 листопада отримав мінно-вибухову травму невідомим хімічним снарядом, яка спричинила тяжкі захворювання дихальної системи.

27 березня 2015 року звільнений з частини за станом здоров’я.

Конкретні запитання владі щодо земельних ділянок для учасників АТО

Поранений в АТО про реалії «після»: Сам не піду, заберу з собою декількох тварюк

***

Починаються побутові конфлікти за участю «атовців»?..

Загрузка...

4 КОМЕНТАРІ

  1. Жека Карандаш, Оксана Данилюк, Маріанна Косташ, Олексій Каспрук, Олександр Фищук і всі буковинці і українці давайте цих 150 000 грн і ще гуртом скинемося гривнями, доларами. євро передамо родині Героя України Олександра Петраківського….щоб він заговорив і обняв свою любиму доцю….хоч він і не буковинець а УКРАЇНЕЦЬ…я сьогодні йому допоможу і надалі допомагатиму…все не можу писати бо плачу((((( Реквізити для допомоги: ПриватБанк № картки 5363 5426 0083 7992 Тятяна Никифирівна (мама) Картка Приватбанку на ім’я Петра Станіславовича Петраківського -Рахунок у гривнях 4731 2171 0365 6375 -Рахунок у євро 4731 2171 0365 6078 -Рахунок у доларах США 4731 2171 0267 1268
    Більше читайте тут: http://tsn.ua/dopomoga/kapitan-petrakivskiy-oleksandr-potrebuye-dopomogi-370066.html

  2. Давайте всі допоможемо так швидко щоб Порошенко не встиг не дай Боже Олександра Петраківського посмертно дати йому 281 нагороду бійцю АТО!!!!!…бо вже 280 посмертно нагородив!(((

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ